Лисиця і кіт

Лисиця і кіт

Примітка: м’яка дитяча адаптація. В оригіналі лисицю наздоганяють мисливські собаки; у Bembi вона втікає неушкодженою й робить висновок про користь однієї добре опанованої навички.

КАЗКА

Одного ранку кіт ішов лісовою стежкою. Сонце тільки-но визирнуло з-за дерев, на павутинках блищала роса, а кіт був у чудовому настрої.

Назустріч йому вийшла лисиця.

Кіт чемно зупинився.

— Доброго ранку, пані Лисице.

Лисиця глянула на нього згори вниз.

— Доброго? Можливо. А ти хто такий, щоб першим зі мною заговорювати?

Кіт трохи здивувався, але не образився.

— Просто сусід по лісу.

Лисиця поправила хвоста й сказала:

— Я, між іншим, знаю сто способів урятуватися від небезпеки. І ще маю цілий мішок хитрощів.

— Сто? — захопився кіт. — Це багато.

— А ти скільки знаєш?

Кіт подумав.

— Один.

Лисиця розсміялася.

— Один-єдиний? Бідолаха! І що ж це за велике мистецтво?

— Якщо мене наздоганяють, я швидко видираюся на дерево.

— І все?

— І все. Зате це я вмію дуже добре.

Лисиця вже хотіла пояснити котові, чому справжній розумний звір мусить знати десятки хитрих планів, коли десь удалині почувся гавкіт.

Кіт насторожив вуха.

Гавкіт наближався.

На стежці з’явилися кілька мисливських собак. Вони бігли за запахом і голосно перегукувалися.

— Ось і час для моєї єдиної хитрості, — сказав кіт.

Стриб!

Він опинився на нижній гілці дуба.

Ще стриб!

І вже сидів високо серед листя, де його ніхто не міг дістати.

— Пані Лисице! — гукнув він. — Відкривайте свій мішок хитрощів!

Лисиця кинулася праворуч.

Потім подумала, що ліворуч буде краще, й повернула назад.

Потім згадала про кущі.

Потім про струмок.

Потім про стару нору під каменем.

— Який же спосіб обрати? — метушилася вона. — У мене їх сто!

А собаки були вже зовсім близько.

Нарешті лисиця перестала перебирати всі свої хитрощі й просто щодуху побігла до густого ожинника. Прослизнула під гілками, перебігла струмок по камінцях і сховалася в старій норі на іншому березі.

Собаки втратили слід і побігли далі.

За деякий час кіт спустився з дуба.

Лисиця теж обережно вийшла зі схованки. Її шерсть була скуйовджена, а на хвості причепився сухий листок.

Кіт нічого не сказав.

Лисиця сама зітхнула:

— Знаєш, сто способів звучать дуже вражаюче. Але коли я почала вибирати між ними, мало не втратила час.

— Мабуть, краще мати одну надійну навичку, ніж сто таких, яких не встигнеш застосувати, — відповів кіт.

Лисиця кивнула.

— А ще, мабуть, не варто сміятися з чужих умінь.

Відтоді, зустрічаючи кота на лісовій стежці, вона вже не задирала носа.

А якщо хтось питав її, скільки хитрощів вона знає, лисиця відповідала:

— Достатньо. Але найкращу з них я тепер треную щодня: спочатку думати, а потім хвалитися.

— Достатньо. Але найкращу з них я тепер треную щодня: спочатку думати, а потім хвалитися.