Лисиця-пастух

Лисиця-пастух

Робоча українська назва: Лисиця-пастух

Жила колись господиня, яка мала чимале господарство: кіз, овець і корів. Усе було б добре, та от біда — нікому було щодня водити тварин на пасовище й пильнувати їх до вечора.

«Потрібен мені добрий пастух, — вирішила господиня. — Такий, щоб і стадо доглядав, і голос мав гучний: покличе — кожна кізонька почує».

Першим до двору прийшов ведмідь.

— Я можу бути пастухом, — пробурмотів він. — Сильний я, великий, ніхто до стада не підступиться.

— А як ти тварин кликатимеш? — спитала господиня.

Ведмідь набрав повні груди повітря та заревів:

— У-у-у! Го-о-ов!

Вікна задзвеніли, кури розбіглися, а кози так і підскочили.

— Ні, — сказала господиня, затуляючи вуха. — Від такого поклику моє стадо саме втече за три пагорби.

Наступного дня прийшов вовк.

— Візьміть мене, — запропонував він. — Я швидкий і пильний.

— А поклич стадо.

Вовк завив:

— У-у-у-у! Гей, сюди-и-и!

Вівці збилися в купку й занепокоєно забекали.

— Теж не годиться, — похитала головою господиня.

Аж тут із-за тину визирнула лисиця. Хвіст пухнастий, очі блискучі, голос солоденький.

— Може, я спробую? — мовила вона.

І заспівала тоненько й дзвінко:

— Діл-даль, діл-даль, ходімо в даль! Травичка зелена, стежинка весела!

Кози нашорошили вуха. Вівці спокійно рушили до воріт. Навіть корови повернули голови на спів.

— Оце голос! — зраділа господиня. — Беру тебе пастухом.

Лисиця чемно вклонилася, а сама подумала:

«От і добре. Головне — красиво почати. А далі якось воно буде».

Першого ранку господиня доручила їй кіз.

— До вечора всіх приведи додому, — наказала вона.

Лисиця повела кіз за пагорб. Спершу йшла попереду та співала:

— Діл-даль, діл-даль…

Та незабаром їй стало нудно. Побачила метелика — побігла за ним. Почула, як у кущах шарудить миша, — сунула туди носа. А кози тим часом одна за одною подалися до зеленого гаю.

Коли лисиця отямилася, пасовище було порожнє.

— Ой, — сказала вона. — Це вже незручно.

Увечері господиня спитала:

— А де мої кози?

Лисиця швидко відповіла:

— Вони… е-е… біля струмка. Там трава соковитіша. Я вирішила, що їм краще трохи довше погуляти.

Наступного дня господиня дала їй овець.

— Сьогодні будь уважніша.

— Авжеж! — запевнила лисиця.

Та щойно вони дійшли до лугу, як лисиця знайшла теплий камінь і вирішила прилягти «лише на хвилинку». Коли прокинулась, вівці тихенько розбрелися між березами.

Увечері господиня знову спитала:

— Де вівці?

— За гаєм, — не моргнувши оком, сказала лисиця. — Там таке гарне місце! Я подумала, нехай побудуть на природі.

На третій день настала черга корів.

Лисиця цього разу твердо вирішила не відволікатися. Вона йшла поруч зі стадом і повторювала собі:

— Дивлюся на корів. Тільки на корів. Ніяких метеликів. Ніяких мишей. Ніякого дрімання.

І саме тоді десь неподалік запахло свіжими ягодами.

— Лише одну, — прошепотіла лисиця.

Потім ще одну.

А потім ще одну.

Коли вона повернулася, корови вже повільно брели лісовою дорогою зовсім не в той бік.

Увечері господиня схрестила руки на грудях.

— Ну? Де корови?

— У лісі, — відповіла лисиця. — Вони… досліджують нові пасовища.

Господиня примружилася.

— Щось мені це не подобається. Піду сама подивлюся.

І рушила стежкою шукати стадо. Незабаром вона знайшла сліди кіз, потім овець, а далі й корів. Тварини просто розійшлися хто куди, бо пастух більше милувався світом, ніж виконував свою роботу. Господиня покликала сусідів, і разом вони почали збирати стадо додому.

А лисиця тим часом повернулася на подвір’я.

У кухні стояла велика діжечка зі свіжими вершками.

— Оце так удача, — прошепотіла лисиця. — Після такого важкого пастушого дня треба ж підкріпитися.

Вона сунула мордочку в діжечку. Лизнула раз. Потім другий. Потім третій.

Так захопилася, що не почула, як відчинилися двері.

На порозі стояла господиня.

— Ага! — сказала вона. — Ось як ти працюєш!

Лисиця завмерла з білими вусами від вершків.

— Я можу все пояснити…

— Поясниш дорогою! — відповіла господиня.

Лисиця метнулася до дверей і побігла щодуху. Господиня схопила дерев’яну ложку, на якій залишилося трохи вершків, і махнула нею вслід.

Білий плескіт упав просто на кінчик лисячого хвоста.

Лисиця навіть не озирнулася. Тільки хвіст майнув за тином — рудий, пишний і з білою китичкою на самому кінці.

Кажуть, відтоді лисиці й носять такий білий кінчик хвоста.

А господиня більше не вибирала працівників тільки за гарний голос. Бо солодка пісенька — річ приємна, та справжнього пастуха все-таки впізнають за справами.

А господиня більше не вибирала працівників тільки за гарний голос. Бо солодка пісенька — річ приємна, та справжнього пастуха все-таки впізнають за справами.