Махіструба, майстер-мореплавець

Махіструба, майстер-мореплавець

Робоча українська назва: Махіструба, майстер-мореплавець

Колись на баскському узбережжі жив чоловік на ім’я Махіструба. У молодості він знав море краще, ніж дехто знає власний сад. Він умів читати хмари, чув зміну вітру ще до того, як тремтіли вітрила, і міг провести корабель між скелями навіть у густому тумані.

Та з роками удача відвернулася від нього. Один корабель загинув у бурі, інший повернувся майже порожній, а після кількох невдалих плавань Махіструба вирішив більше не виходити в море. Він жив скромно разом із дружиною та дочкою. Жінки заробляли шиттям, а він щодня ходив уздовж берега, дивився на хвилі й мовчки згадував далекі дороги.

Одного разу біля кам’янистої стежки він побачив великого змія. Той лежав просто під сонцем і грівся на теплому камені.

Махіструба зупинився. Інший, може, схопив би палицю або покликав людей. Але мореплавець тільки сказав:

– Живи собі. Якщо тобі дано життя, не мені його відбирати.

І пішов далі.

Наступного дня змій лежав на тому самому місці. І ще наступного. Махіструба щоразу спокійно проходив повз нього. Так минуло багато днів.

А одного ранку змій раптом підняв голову й заговорив людським голосом:

– Махіструбо, ти не скривдив мене, хоча міг. За це я хочу допомогти тобі. Чи тягнеться ще твоє серце до моря?

Махіструба здивувався, та відповів чесно:

– Тягнеться. Щоранку я кажу собі, що морських доріг для мене більше немає. А щовечора все одно слухаю прибій.

– Тоді збудуй новий корабель, – сказав змій. – Замов найкращий, який можеш. Майстрові заплати щедро, не торгуйся. Потім найми дванадцять сильних і надійних моряків та плати їм удвічі більше, ніж вони просять. А в трюмі зроби велику скриню, де я зможу сховатися.

Махіструба не знав, чому має довіряти дивному порадникові. Але згадав, як багато років покладався на вітер, зорі й власне чуття, і вирішив ризикнути.

Незабаром у гавані стояв новий міцний корабель. Дванадцять моряків підняли вітрила, Махіструба став за кермо, а змій непомітно сховався у великій скрині в трюмі.

Перші дні море було лагідним. Та одного вечора змій покликав капітана до себе.

– Запитай команду, чи є серед них вправний стрілець.

Махіструба піднявся на палубу.

– Хто з вас найкраще стріляє з лука?

Один моряк усміхнувся:

– Якщо очеретина гойдатиметься на вітрі, я влучу в її верхівку.

Уночі небо раптом почорніло. Вітер налетів так різко, що щогли застогнали. Хвилі здіймалися вище борту, корабель то злітав угору, то провалювався між водяними стінами.

Махіструба спустився до змія.

– Це звичайна буря?

– Ні, – відповів той. – Опівночі над кораблем пролетить великий чорний птах. На ньому тримається частина старого чаклунства. Нехай твій стрілець зіб’є з його лапи чорну стрічку з металевим кільцем. Самого птаха не чіпайте.

Опівночі крізь грім почулося важке биття крил. Над щоглою промайнув величезний темний птах. Стрілець натягнув тятиву, затримав подих і випустив стрілу.

Дзвін!

Стріла влучила точно в металеве кільце. Чорна стрічка впала в море, а птах з криком зник у хмарах.

І майже одразу вітер стих. Хвилі ще трохи погойдали корабель, а потім море стало рівним, ніби буря була тільки страшним сном.

Через кілька днів вони наблизилися до незнайомого берега.

– Тепер, – сказав змій, – запитай, чи є серед моряків дуже швидкий бігун.

Знайшовся й такий.

– Колись я наздогнав зайця, – похвалився він.

– Чудово, – сказав змій, коли почув це. – На маленькій горі стоїть хатина старої жінки. У неї зберігаються три речі, що тримають чари: сталеве кресало, кремінь і коробочка з трутом. Їх треба принести сюди по одній. Вона дуже швидка і не захоче їх віддати.

Бігун вирушив до хатини. Першого разу він попросив води. Поки господиня відвернулася, побачив на полиці сталеве кресало, схопив його й помчав до корабля. Стара кинулася навздогін і майже наздогнала його біля самого берега. Встигла тільки вхопити за рукав, і тканина тріснула від плеча до ліктя.

– От тобі й заєць, – засміялися моряки, коли бігун вскочив на палубу.

– Смійтеся, – відсапувався він. – Але кресало тут!

Другого разу він приніс кремінь. Стара знову мчала слідом і цього разу залишила його без половини плаща.

Перед третьою мандрівкою бігун похитав головою:

– Якщо так піде далі, повернуся я до вас у самих чоботях.

– Це останній раз, – пообіцяв Махіструба.

Третя річ, коробочка з трутом, стояла біля вікна. Бігун схопив її й помчав униз. Стара була вже зовсім близько, та саме в ту мить із моря налетів порив вітру. Він розгорнув порваний плащ бігуна, мов маленьке вітрило, і додав йому швидкості. Моряк стрибнув на палубу, а стара зупинилася на березі й сердито махнула рукою.

– Усі три речі наші, – сказав змій. – Тепер ми майже вільні.

Корабель увійшов до великого порту. Змій наказав дати кілька гучних гарматних салютів.

Місто одразу заворушилося. До корабля прибігла варта. Виявилося, що вже сім років у королівстві не дозволяли святкових пострілів. Король утратив єдиного сина, і відтоді місто жило в жалобі.

Махіструбу та його команду привели до палацу.

– Чому ви порушили наш звичай? – суворо запитав король.

– Ваша величносте, – відповів Махіструба, – перш ніж судити нас, прошу вас лише про одне. Підніміться на наш корабель і подивіться, що ми привезли.

Король погодився. Разом із вартою він ступив на палубу. Махіструба провів його до трюму й відкрив велику скриню.

Звідти виповз змій.

Варта відсахнулася, та король раптом зблід.

Змій торкнувся носом сталевого кресала, кременю й коробочки з трутом. Три речі спалахнули м’яким золотим світлом. Зміїна шкіра ніби розтанула в повітрі, і перед усіма постав молодий чоловік.

– Батьку, – сказав він.

Король не повірив власним очам.

То був його зниклий син.

Принц розповів, що сім років тому його зачарували. Чорний птах ніс частину чарів, а три речі в хатині старої жінки не давали йому повернути людську подобу. Він міг лише чекати на людину, яка пожаліє його, не знаючи, хто він насправді.

– Щодня Махіструба проходив повз мене, – сказав принц. – І щодня міг мене прогнати або скривдити. Але він залишав мене в спокої. Саме тому я довірив йому шлях до мого визволення.

Король обійняв сина. Потім повернувся до моряків.

– Сьогодні в цьому місті знову можна радіти.

Він щедро нагородив усю команду. Стрільцеві подарував добрий лук, швидкому бігунові – новий плащ, такий легкий, що той жартував: «Тепер жодна стара мене не наздожене!» А Махіструба отримав достатньо грошей, щоб його родина більше не знала нужди.

Коли корабель повернувся до рідного берега, дружина й дочка довго не могли повірити його розповіді.

Махіструба ще не раз виходив у море. Та найбільше він пишався не кораблем, не золотом і навіть не тим, що витримав бурю.

Він пам’ятав день, коли просто дозволив невідомому змієві жити.

Бо інколи велика пригода починається не з подвигу і не з битви, а з маленького рішення не завдавати зла тому, хто опинився на твоєму шляху.

Бо інколи велика пригода починається не з подвигу і не з битви, а з маленького рішення не завдавати зла тому, хто опинився на твоєму шляху.