Маленька Дика Троянда

Маленька Дика Троянда

Текст

Колись давно, біля підніжжя зелених гір, жили чоловік і жінка. Їхній дім був теплий, сад родив яблука й сливи, а під вікнами щовесни розквітали троянди. Та подружжя сумувало, бо дуже хотіло мати дитину.

Одного дня чоловік вирушив у далеку дорогу. Він ішов стежками крізь поля, ночував під деревами, переходив холодні струмки й нарешті дістався самотньої хатини в лісі. Там жив мудрий старець.

Вислухавши мандрівника, старець дав йому велике червоне яблуко.

— Розділи його навпіл, — сказав він. — Одну половину з’їси ти, другу віднесеш дружині. А далі нехай станеться те, що має статися.

Чоловік подякував і рушив додому. Дорога була довга, сонце припікало, а яблуко пахло так солодко, що він не втримався й з’їв спершу одну половину, а потім, замислившись, і другу.

Лише тоді він згадав слова старця.

— От лихо, — зітхнув чоловік. — Що ж я наробив?

Втомлений, він ліг відпочити на м’яку траву й заснув. А коли прокинувся, почув тихенький плач.

Поруч, серед польових квітів, лежала маленька дівчинка. Її волоссячко сяяло золотом у сонячному промінні, а очі були ясні, наче ранкове небо.

Над дитиною схилився світлий небесний посланець. Він торкнувся її чола краплею чистої води й мовив:

— Нехай її звуть Дикою Трояндою. Вона прийшла до світу серед трав і квітів, і серце її буде вільним, як лісовий вітер.

Чоловік обережно взяв дитину на руки й поспішив додому. Та дорогою над лісом знявся великий грифон. Його крила затулили сонце, а вітер від них загув у вершечках дерев.

Грифон побачив немовля й підхопив його. Чоловік лише встиг скрикнути, та велетенський птах уже понісся до гір.

Високо-високо, на могутньому дереві, було гніздо грифона. У ньому жили троє молодих грифоненят. Коли вони побачили дівчинку, то не злякалися й не образили її. Навпаки, одне підсунуло їй м’яке пір’я замість подушки, друге принесло стиглу ягоду, а третє розкрило крило, захищаючи від вітру.

Так Дика Троянда залишилася в дивовижному гнізді.

Неподалік, серед скель, було темне джерело, біля якого жив старий багатоголовий змій. Він любив лякати всіх, хто наближався, і час від часу підповзав до дерева, де мешкали грифони.

Однієї ночі змій знову з’явився біля гнізда. Земля загуркотіла, листя затремтіло. Та над горами спалахнуло м’яке біле світло. Небесний охоронець, який колись дав дівчинці ім’я, став між змієм і деревом.

— Тут не буде страху, — сказав він.

Світло розлилося над скелями, і змій відступив далеко в безлюдні ущелини, звідки більше не повертався.

Коли дорослий грифон прилетів додому й побачив, що небезпека минула, він подумав, ніби це маленька дівчинка принесла гнізду щастя. Великий птах опустив крила навколо неї, і на мить Дика Троянда опинилася в теплому золотому сяйві. Відтоді грифон полюбив її, як власне дитя.

Він збудував їй серед гілок маленьку кімнату з гнучких лоз, моху й квітів. Коли віяв вітер, кімнатка тихенько гойдалася, наче колиска.

Минали роки.

Дика Троянда росла серед лісу. Вранці її будили птахи, удень вона збирала ягоди й слухала дзюрчання струмків, а ввечері співала разом із вітром. Вона знала, де першими з’являються проліски, у якому дуплі живе сонна білка і коли над долиною пролітають дикі гуси.

Людей вона майже не бачила.

Одного дня в лісі заблукав молодий князь. Він відстав від своїх супутників і довго шукав дорогу. Раптом між деревами він побачив дивовижне гніздо й молодих грифонів. Злякавшись, князь уже простяг руку до лука, але почув голос:

— Не треба. Вони не зроблять тобі зла.

На гілці стояла Дика Троянда.

Князь повільно опустив лук.

— Пробач, — сказав він. — Я просто не знав, хто вони.

— Коли не знаєш, краще спершу придивитися, а не нападати, — відповіла вона.

Князь усміхнувся.

— Це добра порада.

Вони розмовляли недовго, та князь запам’ятав її голос і ясні очі. Повернувшись до палацу, він розповів батькам про дівчину, яка живе серед грифонів і говорить із лісом так, ніби ліс її родина.

Князь хотів побачити її знову, але не знав дороги. Тоді палацові посланці запитали по селах, чи є хтось, хто добре знає той далекий ліс.

Відгукнулася літня жінка, що багато років збирала в горах трави.

— Я знаю старі стежки, — сказала вона. — Але дівчину не можна тягнути до палацу силоміць. Я лише поговорю з нею.

Жінка взяла невеликий казанок і вирушила в дорогу. Діставшись дерева грифонів, вона розпалила вогонь і навмисно поставила триніжок так криво, що казанок раз у раз перекидався.

Дика Троянда дивилася згори й нарешті не витримала:

— Бабусю, ви його не так ставите!

— От біда, — засміялася жінка. — Руки вже не такі спритні. Покажеш мені?

Дика Троянда спустилася.

Вони разом поставили казанок, заварили пахучі трави й сіли біля вогню. Жінка розповіла про міста, мости, ярмарки, книги, музику й людей, що живуть далеко за лісом.

— А ще один молодий князь дуже хотів би подякувати тобі за той день, коли ти зупинила його руку, — додала вона. — Та йти чи не йти до нього вирішувати тобі.

Дика Троянда замислилася. Вона любила свій ліс, але давно мріяла побачити, що є за горами.

— Я піду, — сказала вона. — Але спершу попрощаюся з родиною.

Грифон довго ходив навколо неї, важко ступаючи лапами. Потім торкнувся дзьобом її плеча й поклав перед нею одне золотаве перо.

— Я повернуся, — пообіцяла Дика Троянда.

До палацу вона прийшла не як полонянка і не як дивина, а як гостя. Князь зустрів її біля воріт.

— Я радий, що ти прийшла, — сказав він. — І ще більше радий, що прийшла з власної волі.

Він показав їй сад, бібліотеку, стайні й високу вежу, звідки було видно сині гори. Дика Троянда розповіла йому про ліс, грифонів та тихі голоси природи.

Вони часто сперечалися. Князь вважав, що найкраще місце у світі — палацова бібліотека. Дика Троянда доводила, що жодна книга не замінить ранкового лісу після дощу. А потім обоє сміялися й домовлялися, що світ достатньо великий і для книг, і для лісів.

Згодом князь запитав:

— Чи захочеш ти залишитися тут зі мною?

Дика Троянда відповіла не одразу.

— Лише якщо я зможу й надалі ходити до гір, бачитися з грифонами й залишатися собою.

— Інакше я б не просив тебе залишитися, — сказав князь.

Тоді вона погодилася.

У палаці влаштували свято. Але найкращим подарунком для Дикої Троянди стала не золота сукня і не коштовності. Князь наказав посадити біля палацу цілий сад диких троянд, а за садом залишити стежку, що вела просто до лісу.

Щовесни Дика Троянда йшла тією стежкою в гори. Високо над деревами з’являвся знайомий силует, лунав сильний помах крил, і великий грифон спускався їй назустріч.

А коли в палаці хтось поспішав судити про незнайоме або лякався того, чого не розумів, Дика Троянда усміхалася й казала:

— Спершу придивися. Можливо, за великими крилами ховається добре серце.

І цю пораду там пам’ятали ще дуже довго.

І цю пораду там пам’ятали ще дуже довго.