Маленька кульгава лисичка

Маленька кульгава лисичка

Жив колись заможний господар, і було в нього троє синів. Старші вважали себе найрозумнішими, бо були сильні, спритні й любили голосно розповідати про свої майбутні подвиги. Молодшого звали Янко. Він говорив менше, зате уважно слухав і людей, і птахів, і навіть шелест листя над дорогою.

Батько мав одну річ, дорожчу за все своє господарство: чарівну виноградну лозу. Вона росла коло дому й у належну годину давала грона, з яких виходив солодкий запашний сік. Та одного ранку лоза зникла.

Відтоді батько став сумний. Одне його око ніби сміялося, коли він дивився на синів, бо радів, що вони поруч, а друге наче плакало, бо він згадував утрачену лозу.

Старший син сказав:

— Я знайду її!

І вирушив у дорогу.

За день він зустрів маленьку руду лисичку. Вона трохи накульгувала на одну лапку.

— Добрий хлопче, — попросила вона, — поділися шматочком хліба. Я давно нічого не їла.

— Іди собі, — відмахнувся старший. — У мене важлива справа.

Другий брат, який вирушив слідом, зустрів ту саму лисичку й відповів майже так само.

Нарешті дорогою пішов Янко.

Коли лисичка попросила їсти, він сів на траву, розгорнув торбинку й сказав:

— У мене небагато. Але якщо поділити навпіл, вистачить обом.

Він відламав їй половину хліба й дав шматочок сиру.

Лисичка поїла, облизнула вуса й раптом заговорила зовсім іншим, дзвінким голосом:

— Ти не пройшов повз того, хто слабший. За це я допоможу тобі. Знаю, де чарівна лоза твого батька.

Янко здивувався, але не злякався.

— Ходімо, — сказав він.

Лисичка повела його через ліс до великого саду за високою огорожею.

— Лоза там, — прошепотіла вона. — Біля воріт стоять сторожі. Запам’ятай дивну річ: коли здається, що вони дивляться просто на тебе, вони сплять, а коли заплющують очі — саме тоді прислухаються. І ще одне: бери лише те, по що прийшов. Не спокушайся на блискучі речі.

Янко кивнув.

Він тихо пробрався в сад і побачив чарівну лозу. Поруч лежали два садові ножі: простий залізний і золотий, оздоблений коштовним камінням.

«Для такої лози годиться лише золотий», — подумав Янко й забув пораду лисички.

Щойно він торкнувся золотого ножа, задзеленчав маленький дзвіночок. Сторожі прокинулися і привели хлопця до короля, якому належав сад.

Король вислухав Янка й сказав:

— Лозу я віддам. Але спершу принеси мені яблуню, на якій ростуть золоті яблука. Вона є в сусідньому королівстві.

Янко повернувся до лисички похмурий.

— Я зіпсував усе.

— Не все, — відповіла вона. — Просто тепер дорога стала довшою. Людина вчиться не тоді, коли ніколи не помиляється, а коли після помилки починає слухати уважніше.

Вони рушили далі.

Невдовзі дісталися другого саду. Лисичка знову сказала:

— Бери золоту яблуню з простого дерев’яного відерця. Не пересаджуй її в золоту діжку, хоч би як гарно вона блищала.

Янко пробрався в сад, знайшов дерево й уже підняв просте відерце. Та побачив поруч золоту діжку.

«Ну хіба така дивовижна яблуня може стояти в звичайному дереві?» — подумав він.

Ледь він переставив яблуню, дзенькнули срібні підвіски на діжці. Його знову помітили.

Другий король сказав:

— Віддам яблуню, якщо дістанеш для мене золотого коня, швидшого за вітер.

Янко зітхнув.

Лисичка лише хитнула головою:

— Цього разу ти вже знаєш, у чому твоя слабкість. Блиск часто дуже голосний, а правильна річ буває тихою.

Вони пішли до третього королівства.

У стайні стояв золотий кінь. Біля нього висіли дві вуздечки: одна проста шкіряна, друга вся в золоті.

— Візьми просту, — нагадала лисичка.

Янко простягнув руку до простої вуздечки, та золотий кінь був такий величний, що хлопець знову подумав: «Йому ж пасуватиме золота».

Золота вуздечка дзенькнула, кінь заіржав, конюхи прибігли.

Третій король вислухав Янка й сказав:

— Добре. Принеси до мого двору Золоту Дівчину з далекого замку. Якщо вона сама погодиться приїхати, кінь буде твій.

Цього разу Янко повернувся до лисички зовсім засоромлений.

— Я тричі не послухав тебе.

— А тепер послухаєш? — запитала вона.

— Тепер послухаю.

Лисичка усміхнулася.

Вони довго йшли через гори й нарешті дісталися замку, де жила Золота Дівчина. Так її називали не через золото чи коштовності, а через волосся, що на сонці світилося теплим золотавим відблиском.

Янко не став ховатися. Він попросив дозволу поговорити з нею і чесно розповів усю історію: про батька, лозу, три власні помилки й дивну низку завдань.

Золота Дівчина вислухала його й засміялася:

— Отже, ти прийшов по мене, бо одному королю потрібен кінь, іншому яблуня, третьому лоза, а тобі потрібна тільки лоза для батька?

— Виходить, що так, — зніяковів Янко. — Але ти нікому нічого не винна. Якщо не хочеш їхати, я піду сам.

Дівчина подивилася на нього уважно.

— Я поїду. Не заради того короля. Я давно хотіла побачити світ, а ще хочу дізнатися, чи справді ти навчився слухати.

Разом із нею вони взяли невеличку золоту колиску, старовинну родинну річ, яку вона не хотіла залишати в замку.

На зворотній дорозі лисичка пояснила план.

— Ми не будемо нікому віддавати людину як річ. І не залишимо Золоту Дівчину там, де вона не хоче жити. Я трохи допоможу чарами.

Коли вони прибули до третього короля, лисичка на короткий час обернулася на точнісіньку подобу Золотої Дівчини. Король, певний, що умову виконано, віддав золотого коня. Щойно Янко, справжня Золота Дівчина й кінь від’їхали, лисичка вислизнула з палацу й наздогнала їх.

У другому королівстві вона на короткий час обернулася на золотого коня. Янко отримав золоту яблуню, а лисичка знову втекла й приєдналася до друзів.

У першому королівстві вона стала золотою яблунею. Янко отримав чарівну виноградну лозу, після чого лисичка повернула собі справжній вигляд.

— От тепер, — сказала вона, — у нас є все, що мало повернутися до своїх господарів, і ніхто не став чиєюсь нагородою.

Янко подякував їй так щиро, що лисичка навіть відвела очі.

Дорогою додому вони зустріли старших братів. Ті витратили майже весь час у придорожніх містечках і нічого не знайшли. Коли вони побачили Янка з чарівною лозою, золотим конем, яблунею й Золотою Дівчиною, у серцях прокинулася заздрість.

Під час відпочинку біля старого колодязя брати хитрощами заманили Янка до краю й штовхнули. На щастя, колодязь давно висох. Янко впав на виступ, зачепився за коріння й не постраждав, але сам вибратися не міг.

Брати забрали лозу й поспішили додому, сподіваючись видати її за власну знахідку.

Золота Дівчина відмовилася йти з ними.

— Ви можете нести речі, — сказала вона, — але мене нікуди не понесете. Я залишаюся тут.

Золотий кінь теж став дибки й не дав себе повести.

А маленька лисичка вже бігла до колодязя.

— Янко! Тримайся!

Вона знайшла довгу лозину, покликала Золоту Дівчину, і разом вони витягли хлопця нагору.

— Схоже, — сказав Янко, обтрушуючи куртку, — я ще не навчився всього.

— Ніхто не навчається всього, — відповіла лисичка. — Головне — не переставати.

Коли вони повернулися додому, батько вже тримав чарівну лозу, принесену старшими синами. Та він одразу зрозумів, що історія не сходиться. А коли з’явився Янко, Золота Дівчина розповіла правду.

Старші брати опустили голови. Батько не вигнав їх, але сказав:

— Відтепер кожен відповідатиме за свої вчинки. Повернути довіру важче, ніж принести золоту яблуню.

Брати пішли працювати далеко від дому й лише з часом навчилися жити чесніше.

А чарівну лозу посадили на старому місці. Батькове сумне око перестало плакати.

Золота Дівчина залишилася гостювати, а згодом сама вирішила, що хоче бути поруч із Янком. Вони стали добрими друзями, а через багато часу — родиною.

Та найдивовижніше сталося з лисичкою.

Одного ранку вона сказала Янкові:

— Пам’ятаєш перший шматок хліба, яким ти зі мною поділився? Через нього все й почалося. Я була під чарами й могла повернути свій справжній вигляд лише після того, як допоможу людині, яка виявить доброту не заради нагороди.

Лисичку огорнуло м’яке світло. За мить перед Янком стояла молода жінка в рудуватому плащі.

— Тепер я вільна, — сказала вона. — І ти теж пам’ятай: найдорожче в дорозі не золото, не кінь і не чарівна лоза. Найдорожче — не пройти повз того, кому потрібна твоя допомога.

Вона попрощалася й вирушила своєю дорогою.

А Янко ще багато років, ділячи хліб за столом, завжди залишав один маленький шматочок осторонь.

На випадок, якщо десь неподалік знову з’явиться кульгава лисичка, якій потрібен друг.

На випадок, якщо десь неподалік знову з’явиться кульгава лисичка, якій потрібен друг.