Марнославна королева

Марнославна королева

Робоча українська назва: Марнославна королева

Жила колись королева, яка понад усе любила чути похвалу про власну вроду.

Щоранку вона довго сиділа перед високим дзеркалом у золотій рамі. Служниці розчісували їй волосся, приносили стрічки, коштовності й нові сукні, а королева щоразу питала:

— Ну скажіть, чи є у всьому королівстві хтось прекрасніший за мене?

Більшість придворних поспішала відповідати:

— Ні, ваша величносте! Звісно, ні!

І лише старий камергер якось не встиг придумати лестощі.

— Якщо казати правду, — обережно мовив він, — ваша донька виросла надзвичайно вродливою.

Королева завмерла.

— Вродливішою за мене?

Камергер зрозумів, що потрапив у пастку, та брехати вже було пізно.

— Вона прекрасна по-своєму, ваша величносте.

Цієї відповіді вистачило.

Заздрість, маленька й колюча, оселилася в серці королеви. Вона почала помічати, як люди усміхаються принцесі, як діти біжать до неї в саду, як старенькі на вулиці дякують їй за добре слово.

І чим більше принцесу любили, тим сильніше королева сердилася.

Одного вечора вона покликала двох слуг.

— Відвезіть принцесу далеко звідси, — наказала вона. — Так далеко, щоб вона більше не повернулася. А мені принесіть доказ, що наказ виконано.

Слуги зблідли.

Вони любили молоду принцесу й не збиралися завдавати їй шкоди.

Тож дорогою чесно розповіли все.

— Ваша високосте, — сказав старший слуга, — ми не виконаємо злого наказу. Але вам небезпечно повертатися до палацу.

Принцеса довго мовчала.

— Тоді я піду сама, — сказала вона. — А ви поверніться. Віддайте матері цю стрічку з мого плаща й скажіть, що втратили мене в дорозі.

Слуги залишили їй їжу, теплий плащ і трохи грошей. На прощання один із них сказав:

— Дорога велика, та добрих людей у світі більше, ніж здається у важку хвилину.

Принцеса пішла вперед.

Спершу дорога була широкою, потім звузилася до стежки. Вона минала оливкові гаї, пагорби, маленькі села. Одного дня почався дощ, і принцеса побачила неподалік невеликий будинок біля поля.

Двері були незамкнені.

Усередині стояли старий стіл, лава, скриня, солом’яне ліжко й вогнище. На столі лежав хліб і кілька яблук.

— Я тільки зігріюся й піду далі, — прошепотіла принцеса.

Та невдовзі почула кроки господаря.

Злякавшись, вона сховалася за великою скринею.

До кімнати зайшов літній чоловік у простому робочому одязі. Він поставив кошик на підлогу, оглянув кімнату й одразу помітив мокрі сліди.

— Хто б ти не був, виходь, — сказав він спокійно. — Якщо шукаєш тепла й їжі, я не вижену тебе під дощ.

Принцеса обережно вийшла.

— Я не злодійка, — швидко сказала вона. — Я лише дуже втомилася.

— Це видно, — відповів чоловік. — Сідай біля вогню.

Він не випитував її таємниць. Лише нагодував, дав сухий одяг і сказав:

— Можеш залишитися тут стільки, скільки потрібно. У мене давно немає родини. Якщо хочеш, цей дім буде для тебе безпечним місцем.

Так принцеса залишилася.

Вона носила просту сільську сукню, допомагала по господарству, збирала трави, годувала тварин і вперше в житті сама пекла хліб. Спочатку паляниці виходили криві, зате пахли так смачно, що господар тільки сміявся:

— Королівська форма хлібові не потрібна.

Принцеса теж сміялася.

Дні минали тихо.

Одного ранку вона пішла стежкою до криниці й побачила вершника. То був молодий принц із сусіднього королівства. Він їхав повільно, розмовляючи зі своїм слугою.

Принцеса не хотіла знайомитися з незнайомцями й швидко повернулася до будинку.

Наступного дня вони знову випадково побачили одне одного. Цього разу принц устиг лише привітатися, але дівчина знову пішла.

Йому стало цікаво, хто вона.

— Я не хочу її лякати, — сказав він слузі. — Та хотів би хоч раз поговорити.

Коли принц повернувся додому, він розповів про незнайому дівчину своїй матері, королеві сусіднього краю.

Королева була жінкою рішучою й трохи надто звикла все владнувати наказами.

Вона оголосила:

— Нехай дівчина, яку зустрів мій син, прийде до палацу. Там вони зможуть познайомитися як слід.

Посланець знайшов маленький будинок і передав наказ.

Принцеса вислухала його й похитала головою.

— Я нікуди не піду лише тому, що мене викликають, — сказала вона. — Якщо королева хоче зі мною говорити, нехай завітає сюди як гостя.

Посланець аж рота розкрив.

— Сюди? Королева?

— Саме сюди.

Коли він переказав відповідь, королева спершу обурилася.

Та принц сказав:

— Мамо, якщо ми хочемо її побачити, чому вона обов’язково має бігти до нас? Поїдьмо самі.

Після недовгих вагань королева погодилася.

Наступного дня до маленького будинку вирушила карета.

І тут почалося справжнє диво.

Щойно колеса наблизилися до двору, стара хатина ніби розправила плечі. Стіни засяяли білим каменем, маленькі вікна стали високими й світлими, а навколо виріс сад із фонтанами та апельсиновими деревами.

Простий господар вийшов назустріч гостям у пишному вбранні. Виявилося, що він був не звичайним селянином, а зачарованим володарем, який багато років жив далеко від свого двору.

Навіть звичайне подвір’я змінилося: там, де ще вчора стояли кошики й дерев’яні лави, тепер простягалася тераса, а слуги зустрічали гостей музикою.

Та найдужче королева здивувалася, коли побачила дівчину.

Перед нею стояла не перелякана селянка, а спокійна молода принцеса.

— Пробачте, — сказала королева. — Я не знала, хто ви. Мій наказ був неввічливим.

— Справа не в титулі, — відповіла принцеса. — Навіть якби я була звичайною дівчиною, зі мною все одно слід було б говорити з повагою.

Королева помовчала, а тоді кивнула.

— Ви маєте рацію.

Принц теж приїхав разом із матір’ю. Тепер він нарешті міг спокійно поговорити з незнайомкою.

Вони гуляли садом, обговорювали книги, коней, далекі міста й те, як смішно звучить урочиста музика, коли павич вирішує перекричати трубу.

Відтоді принц часто приїздив у гості. Не з наказом, не з вимогою, а просто тому, що їм було добре разом.

Минуло чимало часу, перш ніж він запитав:

— Чи хотіла б ти стати моєю дружиною?

Принцеса не поспішала відповідати. Вона подумала, а потім сказала:

— Так. Тепер я знаю, що це мій власний вибір.

Весілля було веселим і світлим.

А що ж марнославна королева, мати принцеси?

Коли до неї дійшла звістка, що донька жива й щаслива, вона довго не могла повірити. Уперше їй довелося подивитися не в дзеркало, а на власні вчинки.

Кажуть, згодом вона надіслала доньці листа з проханням про зустріч.

Принцеса погодилася, але вже не як налякана дівчина, що мусить усім догоджати. Вона приїхала людиною, яка знала собі ціну.

І коли мати знову заговорила про красу, донька відповіла:

— Краса не стає меншою від того, що хтось інший теж прекрасний. А любов узагалі не схожа на дзеркало. Її не треба відвойовувати у когось.

Королева нічого не сказала.

Та того вечора вперше за багато років не запитала у дзеркала, хто найвродливіший у світі.

Бо навіть найстаріша казка знає просту річ: блиск корони видно здалеку, а справжню гідність — у тому, як людина ставиться до інших.

Бо навіть найстаріша казка знає просту річ: блиск корони видно здалеку, а справжню гідність — у тому, як людина ставиться до інших.