Матусин улюбленець Джек

Матусин улюбленець Джек

Робоча українська назва: Матусин улюбленець Джек

Жили колись у селі чоловік і жінка, а з ними семеро дітей. Наймолодшого звали Джек.

Був він круглощокий, веселий і такий улюблений, що мати часто встигала зробити за нього те, що він і сам міг би навчитися робити.

— Не чіпай, синку, я сама.

— Не поспішай, я тобі допоможу.

— Не втомлюйся, Джеку, старші зроблять.

Так минали дні, і Джек виростав добрим хлопцем, але страшенно неуважним. Коли батько показував, як запрягати волів, Джек дивився на горобця. Коли пояснював, де в колесі вісь, Джек рахував хмари. Коли мати просила запам’ятати назву сусіднього села, він уже думав про пиріг, що холонув на вікні.

На все в нього була одна відповідь:

— Та я потім розберуся!

Одного дня батько зібрався на ярмарок.

— Я теж їду! — заявив Джек.

— На ярмарку людно. Треба триматися поруч і уважно слухати, — попередив батько.

— Я буду найуважнішим у світі!

І перші десять хвилин він справді був найуважнішим у світі.

Потім помітив колесо.

Джек дивився, як спиці миготять одна за одною, і ніяк не міг зрозуміти, чому верх колеса летить уперед, низ котиться назад, а саме колесо все одно рухається дорогою.

Потім почав дивитися на дерева. З воза здавалося, ніби це не вони їдуть, а дерева біжать повз них.

— Оце так! — вигукнув Джек і, забувши батькове попередження, зіскочив із воза, щоб перевірити, чи дерева справді рухаються.

Звісно, дерева стояли на місці.

А віз тим часом поїхав далі.

Коли Джек підняв голову, батька вже не було видно.

— Нічого, — сказав він сам собі. — Я ж знаю дорогу додому.

Та за кілька хвилин з’ясувалося, що він знає тільки одне: додому треба йти «назад».

А де саме те «назад», Джек не знав.

Він ішов через луки, завертав у ліс, виходив на іншу стежку, знову повертав. Надвечір дістався незнайомого села й сів біля дороги.

Повз проходив селянин.

— Чого зажурився, хлопче?

— Загубився.

— Як тебе звати?

— Джек.

— А твого батька?

Джек замислився.

— Тато.

— Добре… А село твоє як зветься?

— Наше село.

Селянин почухав потилицю.

— З таким точним описом ми до весни шукатимемо.

Він пожалів хлопця і взяв його до себе помічником.

Наступного ранку сказав:

— Джеку, змасти, будь ласка, віз. Завтра їдемо на базар.

— Зроблю!

Джек узяв мастило й задумався. Як саме мастять віз, він колись бачив. Тільки тоді розглядав метелика.

«Треба зробити якнайкраще», — вирішив він.

І старанно намазав дишло. Потім боки воза. Потім дошки. Потім навіть край сидіння.

Коли господар побачив блискучий, слизький віз, то спершу мовчав.

Потім приклав долоню до чола.

— Джеку, мастять вісь біля коліс, щоб вони легше крутилися.

— А решту не треба?

— Не треба.

— Тепер запам’ятаю.

І цього разу Джек справді запам’ятав.

Наступного дня вони поїхали. Господар був трохи сердитий і сказав:

— Сиди тихо і не базікай без потреби.

Джек вирішив виконати наказ ідеально.

Дорогою з одного колеса вискочив маленький кілочок.

Джек помітив.

«Не базікати», — нагадав собі.

Потім послабилася гайка.

Джек уже відкрив рота, але знову згадав наказ.

Нарешті колесо хитнулося й покотилося вбік.

Віз нахилився, мішки м’яко висипалися на траву, а господар ледве втримав капелюха.

— Чому ти мовчав?!

— Ви сказали не говорити.

Господар сів на край дороги.

— Джеку, слухати треба не лише слова. Треба ще розуміти, навіщо їх сказано. Якщо бачиш небезпеку, говори.

Це була нова наука.

Після тієї пригоди Джек подався далі й найнявся допомагати пастухові.

— Увечері зажени овець у кошару, — пояснив пастух. — Якщо буде холодно, розклади вогнище біля входу, щоб було тепліше.

— Усе зрозумів.

Надвечір стало прохолодно. Джек розпалив невелике багаття. А тоді подумав: «Раз вогонь гріє, значить, овець треба провести якнайближче до нього».

Перший баран підійшов, відчув жар і миттю відскочив.

Другий теж.

За хвилину вся отара розбіглася по луці.

На щастя, ніхто не постраждав, але Джек до півночі разом із господарем збирав овець по кущах.

— Тепло має бути поруч, а не просто на шляху, — пояснив пастух. — І якщо тварина відскакує від вогню, це вже підказка, що твій задум не працює.

Джек зітхнув.

— Виходить, треба не тільки слухати й думати. Треба ще дивитися, що відбувається.

— Оце вже мудріше.

Та Джеку стало соромно за свої пригоди, і він вирішив сам знайти дорогу додому.

Довго блукав лісом, доки не стемніло. Нарешті знайшов старе дерево з великим дуплом і влаштувався там переночувати.

Серед ночі почув голоси.

До галявини прийшла компанія розбійників. Вони сіли біля вогнища й почали сперечатися, як потрапити до комори, двері якої замикали сім міцних замків.

— Жоден ключ не допоможе, — бурчав їхній ватажок.

— А чарівна заліз-трава? — сказав інший. — Кажуть, її може знайти лише сьома дитина в родині.

Джек мимоволі заворушився.

— Хто там? — закричали розбійники.

Довелося вилізти.

Коли вони дізналися, що Джек і справді сьомий із семи дітей, одразу наказали йому шукати чарівну рослину.

— А якщо не знайду?

— Тоді… — ватажок грізно насупив брови, — тоді підеш своєю дорогою без вечері!

Це прозвучало для голодного Джека досить страшно.

На світанку він поповз по росі, уважно розглядаючи кожну травинку. І тут одна рослина блиснула срібним вогником.

Джек торкнувся нею старого залізного ланцюжка, що лежав біля вогнища.

Клац!

Ланцюжок розімкнувся.

— Вона! — загомоніли розбійники.

Ватажок вихопив рослину, торкнувся іншого замка.

Нічого.

Ще раз.

Нічого.

Чарівна трава слухалася тільки того, хто її знайшов.

Розбійники зрозуміли, що Джек їм не допоможе. Але й відпускати його одразу не захотіли, бо він чув усі їхні плани.

Тому посадили хлопця у велику порожню бочку, прикрили кришкою й залишили на галявині.

— До ранку хтось тебе знайде, — сказав найменш сердитий із них.

— А вечеря?

— Про вечерю забудь.

Розбійники пішли.

Джек сидів у бочці й думав.

Колись він би просто плакав. Тепер почав слухати.

Шурхіт трави.

Тріск гілочки.

Чиїсь кроки.

До бочки підійшов молодий вовк. Не лютий, а радше цікавий. Він обнюхав її й сів поряд. Кінчик його пухнастого хвоста опинився біля щілини.

Джек обережно просунув руку й ухопився не за хвіст, а за довгу суху лозину, що зачепилася за вовчу шерсть.

Вовк злякався, кинувся бігти, лоза натягнулася, і бочка покотилася за ним.

Гуп-гуп! Тук-тук! Шурх-шурх!

Через ліс, униз із пагорба, повз луки й знайомий місток.

Джек уже впізнавав місця.

— Та це ж наша дорога! — закричав він із бочки.

Вовк біг ще швидше.

Нарешті бочка вкотилася просто в копицю сіна біля Джекового дому. Кришка зіскочила, і хлопець виліз назовні весь у соломі, але цілий і щасливий.

Мати вибігла на подвір’я.

— Джеку!

Вона вже хотіла обійняти його й одразу зробити за нього все на світі, але хлопець підняв руку.

— Мамо, спочатку я сам умиюся. Потім сам поїм. А завтра тато покаже мені, як влаштований віз. І цього разу я дивитимуся.

Батько здивовано підняв брови.

— Що з тобою сталося?

Джек усміхнувся.

— Я навчився трьох речей. Слухати. Думати. І дивитися, що виходить із того, що ти робиш.

— А четверта? — спитала мати.

— Яка?

— Запам’ятати назву свого села.

Джек розсміявся.

— Це я вивчу просто зараз.

Відтоді він не став наймудрішим хлопцем за один день. Іноді плутав інструменти, іноді ставив дивні запитання, а часом знову задивлявся на горобців.

Але тепер, якщо чогось не знав, не вдавав, що все зрозумів.

Він питав.

Якщо отримував пораду, слухав.

А якщо задумував щось нове, спершу дивився, чи не розбігаються від його задуму всі вівці.

І кажуть, це виявилося значно кориснішим за будь-яку чарівну заліз-траву.

І кажуть, це виявилося значно кориснішим за будь-яку чарівну заліз-траву.