Мавпи й краби

Мавпи й краби

На півдні, біля теплого моря, був ліс, що підходив майже до самого берега. Удень у його кронах галасували мавпи, а нижче, там, де хвилі двічі на день відступали від берега, жили краби.

Коли починався відплив, море поволі відходило. На мокрому піску залишалися мушлі, калюжки й маленькі нірки.

Мавпи добре знали цей час.

– До берега! – кричала одна.

– Швидше, поки вода далеко! – відповідала друга.

І вся зграйка спускалася з дерев.

Краби теж знали, що треба бути обережними. Почувши тупіт лап і веселе мавпяче верещання, вони поспішали ховатися в м’якому мулі.

Та мавпи були допитливі. І, правду кажучи, іноді надто пустотливі.

Якось молода мавпочка на ім’я Кікі помітила свіжу крабову нірку.

– Там хтось є! – сказала вона.

– Не лізь, – попередила стара мавпа. – У кожного на березі має бути місце, де його не турбують.

Але Кікі тільки засміялася.

– Я лише подивлюся.

Вона нахилилася над ніркою, та нічого не побачила. Тоді сіла спиною до отвору й опустила всередину кінчик свого довгого хвоста.

– Виходь, крабику! – дражнила вона. – Хто там сховався?

У нірці сидів великий краб. Спочатку він терпів. Кікі ворушила хвостом ще раз і ще.

Нарешті краб сердито клацнув клешнями й міцно вхопив хвіст.

– Ай! – підскочила Кікі.

Вона потягнула хвіст до себе.

Краб не відпускав.

Кікі потягнула сильніше.

Краб уперся всіма лапками в стінки нірки.

– Допоможіть! – закричала мавпочка.

Інші мавпи прибігли та схопили її за лапи.

– Раз, два, три, тягнемо!

Вони тягнули Кікі. Кікі тягнула хвіст. Краб тримався за хвіст.

Усі були такі зайняті, що не помітили, як море змінилося.

Хвилі вже не відступали.

Вони поверталися.

Спочатку вода торкнулася піску неподалік. Потім підкотилася ще ближче.

Стара мавпа озирнулася й вигукнула:

– Приплив! Треба йти просто зараз!

Кікі перестала смикати хвостом.

Краб у нірці теж відчув холодну морську воду.

На мить усі завмерли.

Тоді Кікі сказала:

– Крабику, я більше не буду тебе дражнити. Тільки відпусти мене, будь ласка.

Можливо, краб зрозумів слова. А можливо, йому просто теж захотілося швидше сховатися від метушні.

Він розтиснув клешню.

Кікі миттю відскочила.

– На дерева! – гукнула стара мавпа.

Мавпи побігли до лісу. А краб швидко зарився глибше в мокрий пісок.

За кілька хвилин вода вкрила те місце, де вони щойно сперечалися.

З високої гілки Кікі дивилася на хвилі й мовчала.

– Ну що? – запитала стара мавпа. – Цікаво було?

Кікі потерла хвіст.

– Було. Але вдруге я так не хочу.

Наступного дня море знову відступило. Мавпи знову прийшли на берег, але цього разу Кікі побачила крабову нірку й обійшла її стороною.

– Там чийсь дім, – сказала вона молодшим мавпенятам. – Не треба пхати туди хвоста.

І відтоді мавпи пам’ятали дві речі.

Перша: берег під час відпливу ніколи не належить тільки тому, хто прийшов першим.

Друга: якщо дражнити когось лише тому, що він менший або ховається, можна самому опинитися у великій халепі.

А краби, коли чули над собою мавпячі кроки, тихенько сиділи у своїх нірках і чекали, поки галаслива компанія пройде далі.

Бо море велике, берег довгий, і місця на ньому вистачає всім, якщо не заважати одне одному жити.

Бо море велике, берег довгий, і місця на ньому вистачає всім, якщо не заважати одне одному жити.