Міра рису

Міра рису

Робоча українська назва: Міра рису

Колись в одному великому місті жив король, який дуже любив рахувати свої скарби.

Щоранку він проходив повз комори, заглядав до скринь із монетами й питав управителя:

— А сьогодні в нас золота більше, ніж учора?

Королівські радники знали: якщо відповідь була «так», король усміхався. Якщо «ні» — хмурився так, ніби сонце раптом сховалося за хмарою.

При дворі служив чоловік, якого називали Оцінювачем. Його робота була дуже важливою. Коли до міста привозили коней, волів, коштовне каміння, тканини чи інші дорогі товари, саме він мав сказати, скільки вони справді варті.

Оцінювач був чесний і уважний. Він не поспішав.

Якщо йому показували коня, він дивився, чи той здоровий, сильний і добре доглянутий. Якщо приносили золоту прикрасу, перевіряв вагу й майстерність роботи. Якщо купці привозили тканину, дивився на її якість.

І завжди називав справедливу ціну.

Та короля це не радувало.

«Якби товари оцінювали дешевше, — думав він, — я міг би купувати більше, а платити менше. Тоді моя скарбниця стала б ще повнішою».

Одного дня король визирнув у вікно й побачив у дворі чоловіка, який сперечався з торговцем через кошик цибулі.

— За цей кошик я дам тобі одну зернину рису! — заявляв чоловік.

— Одну зернину? — дивувався торговець. — Та кошик важчий за тебе!

— Ну гаразд, дві зернини. І не кажи, що я скупий.

Король почув ці слова й подумав:

«Ось це людина, яка вміє називати низькі ціни!»

Він покликав чоловіка до себе.

— Хочеш стати моїм новим Оцінювачем?

Той навіть не запитав, що саме треба робити.

— Авжеж, ваша величносте! — радісно відповів він.

Так чесного Оцінювача відправили додому, а його місце посів новий.

Дуже скоро в місті почалися дивні справи.

За великий кошик фруктів новий Оцінювач міг призначити ціну в одну монету, а за маленький глечик — у десять. Гарний килим він оцінював дешевше за мотузку, а коштовну прикрасу — дешевше за дерев’яну ложку.

Люди обурювалися, але король наказав усім приймати рішення свого Оцінювача.

І ось одного дня до міста прибув торговець кіньми. Він привів п’ятсот чудових коней. Коні були сильні, доглянуті, з блискучою шерстю. Торговець довго вів їх через дороги й перевали, сподіваючись чесно продати королівському двору.

Новий Оцінювач обійшов табун, почухав потилицю й сказав:

— Усі п’ятсот коней разом варті… однієї міри рису.

Торговець подумав, що недочув.

— Перепрошую. Однієї міри чого?

— Рису, — впевнено повторив Оцінювач. — Однієї міри рису.

За наказом короля торговцеві дали посудину рису, а коней забрали до королівських стаєнь.

Засмучений чоловік пішов шукати колишнього, чесного Оцінювача.

— Що мені робити? — запитав він. — Я привіз п’ятсот коней, а отримав за них рису на одну вечерю.

Чесний Оцінювач трохи подумав.

— Не сердься і не сперечайся, — сказав він. — Якщо несправедливість сама покаже, наскільки вона безглузда, королю буде важче її не помітити.

— Але як це зробити?

— Попроси нового Оцінювача відповісти на одне-єдине запитання перед королем: якщо п’ятсот коней коштують одну міру рису, то скільки коштує сама міра рису?

Торговець усміхнувся.

Наступного ранку він прийшов до нового Оцінювача. Той сидів дуже поважно, ніби знав ціну всьому на світі.

— Пане Оцінювачу, — чемно сказав торговець, — учора ви визначили вартість моїх коней. Чи зможете ви сьогодні так само точно оцінити одну міру рису?

— Звичайно! — відповів той. — Для мене немає нічого простішого.

— І скажете цю ціну самому королю?

— Скажу!

Вони разом пішли до палацу. На засіданні були король, міністри й кілька міських старійшин. Колишній чесний Оцінювач теж стояв серед присутніх.

Торговець уклонився.

— Ваша величносте, учора ваш Оцінювач сказав, що мої п’ятсот коней коштують одну міру рису. Я приймаю, що таке було його рішення. Але прошу поставити йому ще одне запитання: а скільки коштує сама міра рису?

Король зацікавився.

— Справді. Оцінювачу, скільки ж вона коштує?

Той не хотів визнавати, що не має жодного уявлення. Він випростався і голосно сказав:

— Одна міра рису коштує… усе ваше місто!

У залі стало тихо.

Король моргнув.

Міністри перезирнулися.

Торговець спокійно запитав:

— Тоді виходить, що мої п’ятсот коней коштують стільки ж, скільки все місто?

Новий Оцінювач відкрив рота, але нічого не відповів.

Король уперше почув власну несправедливу систему так виразно, ніби хтось поставив перед ним велике дзеркало.

Він подивився у вікно. Там були будинки, крамниці, майстерні, сади, площі. На вулицях працювали люди. У стайнях стояли п’ятсот коней, за яких він заплатив жменею рису.

Королю стало соромно.

— Я хотів зберегти більше золота, — сказав він, — і через це дозволив несправедливості називатися вигодою.

Він повернувся до торговця.

— Ти отримаєш справедливу ціну за своїх коней. А якщо не захочеш їх продавати, тобі повернуть усіх до одного й оплатять витрати на дорогу та корм.

Потім король звернувся до нового Оцінювача:

— Ти не готовий до цієї роботи. Це не ганьба. Ганьба — вдавати, що знаєш те, чого не знаєш, і через це завдавати шкоди іншим.

Чоловіка звільнили з посади, але не прогнали з міста. Йому запропонували роботу, де він міг навчатися й не вирішував долю чужого майна.

А чесного Оцінювача король попросив повернутися.

— Відтепер, — сказав він, — називай справжню ціну, навіть якщо мені вона не сподобається.

— Саме так я й робитиму, — відповів той.

Відтоді в королівстві часто згадували історію про п’ятсот коней і одну міру рису.

І коли хтось намагався видати несправедливу угоду за дуже вигідну, люди запитували:

— А чи не коштує у вас випадково одна міра рису цілого міста?

І цього зазвичай було достатньо, щоб усі ще раз добре подумали.

І цього зазвичай було достатньо, щоб усі ще раз добре подумали.