Моє власне Я

Моє власне Я

Робоча українська назва: Моє власне Я

На самому краю великого вересового пустища стояв маленький будинок. За ним починалися пагорби, кам’яні стежки й такі широкі простори, що в ясну ніч здавалося: зорі спускаються зовсім близько до землі.

У будинку жила мама зі своїм шестирічним сином.

Хлопчик був веселий, допитливий і мав одну звичку: щойно наставала пора спати, у нього негайно знаходилося сто невідкладних справ.

— Мамо, я тільки води поп’ю.

— Добре.

— І ще подивлюся, чи місяць на місці.

— На місці.

— І перевірю, чи не забув мій дерев’яний кінь дорогу до стайні.

— Він стоїть біля твоєї подушки.

— А тоді я…

— А тоді ти лягаєш спати, — усміхалася мама.

Того вечора вона дуже втомилася. Весь день працювала по господарству, принесла воду, напекла хліба, полагодила сорочку й тепер ледве тримала очі розплющеними.

— Я йду спати, — сказала вона. — І тобі час.

— А я ще посиджу біля вогню.

Мама подивилася на нього уважно.

— Недовго. І не чіпай вугілля в каміні. Уночі тут усе здається цікавішим, ніж є насправді. А на пустищі, кажуть, ходять Маленькі Люди.

— Феї? — одразу пожвавішав хлопчик.

— Так кажуть старі історії.

— От би хоч одна прийшла до мене погратися!

— Я б воліла, щоб ти зустрів її вдень і при світлі, — відповіла мама. — Добраніч.

Вона пішла до своєї кімнати, а хлопчик залишився біля тихого вогню.

Спершу було дуже цікаво.

За вікном ходив вітер.

Шурх-шурх.

Десь далеко озвалася нічна пташка.

У каміні потріскувало поліно.

Трісь-трісь.

Хлопчик дивився на червоні жаринки й почав думати, що ліжко, можливо, не така вже й погана річ.

І тут у димарі щось дзенькнуло.

Дзень!

Потім зашурхотіло.

Шу-у-ух!

І просто з каміна на килимок легко стрибнула крихітна дівчинка.

Вона була не вища за глечик для молока. Сріблясте волосся спадало їй на плечі, зелені очі блищали, а на ній була сукня кольору молодого листя.

— Привіт, — сказала вона.

Хлопчик забув, що хвилину тому хотів спати.

— Ти фея?

— Можливо.

— А як тебе звати?

Дівчинка хитро примружилася.

— Я Сама.

— Ні, я питаю: яке в тебе ім’я?

— Моє ім’я і є: Я Сама.

Хлопчик засміявся.

— Тоді мене звати Я Сам.

— Чудово, — сказала фея. — Я Сама і Я Сам. Гарна компанія.

Вони почали гратися.

Фея торкнулася пальцем попелу біля каміна, і з нього виріс крихітний сірий будиночок. Ще один дотик — з’явився місточок. Потім маленьке дерево, крихітний візок і ціла площа завбільшки з тарілку.

Хлопчик дивився, не кліпаючи.

— А людей можеш?

— Звісно.

Фея покрутила долонею, і по маленькій вуличці побігли попелясті чоловічки. Один ніс кошик, другий котив бочку, третій вів крихітну козу.

Хлопчик сміявся так тихо, щоб не розбудити маму.

— Ще! Зроби ще!

Та в цей час вогонь у каміні почав згасати.

— Треба світла, — сказав хлопчик.

Він згадав мамині слова й не став ворушити гарячі вуглини руками. Натомість узяв довгу кочергу й дуже обережно посунув поліно.

Але одна маленька іскра все-таки вискочила з каміна.

Фіть!

Вона впала поруч із феєю й трохи підпалила край її трав’яної туфельки.

— Ой! — скрикнула Я Сама й відскочила.

— Ти ціла? — злякався хлопчик.

— Ціла. Але туфелька!

І саме тоді з димаря почувся тонкий, але дуже владний голос:

— Я Сама! Де ти там? Час додому!

Фея задерла голову.

— Мамо! Тут моя туфелька мало не загорілася!

— Хто це зробив? — долинуло згори.

Я Сама глянула на хлопчика. Вона не хотіла його видавати, та й іскру справді ніхто навмисне не кидав.

— Я сама! — крикнула вона.

У димарі на хвилину стало тихо.

— Якщо сама, то навіщо так голосно скаржишся? — відповіла мама-фея. — Підіймайся, я полагоджу туфельку.

Хлопчик затулив рот долонями, щоб не зареготати.

Я Сама теж зрозуміла, що сталося.

— Це через моє ім’я! — прошепотіла вона.

— Ти ж сама його назвала, — прошепотів у відповідь хлопчик.

— Правда. Тоді до завтра, Я Сам.

Вона підстрибнула, вхопилася за невидиму сходинку в димарі й зникла.

— Шурх! Шурх! Дзень!

І все стихло.

Попелясте містечко теж почало танути. Будиночки осідали, дерева знову ставали купками попелу, а маленькі мешканці зникали один за одним.

Хлопчик ще трохи посидів біля каміна.

Тепер кімната здавалася дуже великою й дуже тихою.

Він подумав про мамині слова: уночі все справді здається дивнішим. І навіть добра пригода може раптом налякати, якщо засидітися надто довго.

Хлопчик загасив лампу, тихенько зайшов до кімнати й ліг у своє ліжко.

Наступного вечора мама тільки відкрила рот, щоб сказати: «Час спати», а син уже ніс дерев’яного коня до подушки.

— Невже без суперечок? — здивувалася вона.

— Сьогодні я сам вирішив лягти вчасно.

Мама усміхнулася.

— Сам?

Хлопчик теж усміхнувся, згадавши маленьку срібноволосу гостю.

— Сам. Моє власне Я.

І коли вітер тієї ночі знову зашурхотів над дахом, хлопчикові здалося, ніби десь дуже високо в димарі хтось тихенько засміявся.

І коли вітер тієї ночі знову зашурхотів над дахом, хлопчикові здалося, ніби десь дуже високо в димарі хтось тихенько засміявся.