Момотаро — хлопчик із персика

Момотаро — хлопчик із персика

Давним-давно в Японії жили старенькі чоловік і жінка. Вони були небагаті й щодня працювали: чоловік ходив у гори косити траву, а жінка доглядала дім і невеличке рисове поле.

Вони любили одне одного, але часто сумували, бо не мали дітей.

Одного ясного ранку чоловік пішов у гори, а жінка взяла кошик із білизною й рушила до річки.

Вода була прозора, над берегом хиталися верби, а навколо пахло молодою травою.

Жінка прала одяг, коли раптом помітила щось дивне.

По річці плив величезний персик.

Не просто великий, а такий великий, що його ледве можна було б обхопити руками.

— Оце персик! — здивувалася жінка. — От би принести його додому!

Вона простягнула руку, але плід плив надто далеко від берега.

Тоді жінка пригадала стару пісеньку й почала плескати в долоні в такт воді.

— Водо далека, пливи собі далі,

А водо близенька, неси мені дар!

Персичку круглий, пливи до бережка,

Пливи до моїх рук!

І сталося диво: персик поволі звернув до берега.

Жінка підхопила його обома руками й поспішила додому.

Увечері повернувся чоловік.

— Подивися, що я знайшла! — радісно сказала дружина.

Чоловік побачив велетенський персик і розвів руками.

— Та такого я за все життя не бачив!

Вони поставили персик на стіл.

Та щойно чоловік торкнувся його ножем, персик сам розкрився навпіл.

Із середини почувся дитячий голос:

— Не лякайтеся!

А потім із персика виліз маленький хлопчик.

Старенькі завмерли від подиву.

Хлопчик усміхнувся.

— Я прийшов до вас, щоб стати вашим сином.

У чоловіка й жінки на очах виступили сльози радості.

Вони назвали хлопчика Момотаро: «Момо» означає «персик», а «таро» — давнє хлопчаче ім’я.

Момотаро ріс швидко. Він був сильним, але не вихвалявся силою. Любив допомагати батькам, носив воду, працював на полі й уважно слухав старших.

Одного дня, коли він уже підріс, до села прийшли тривожні новини.

Далеко в морі була острівна фортеця, де жили оні — казкові рогаті велетні. Вони час від часу припливали до людських берегів, забирали чужі речі й лякали мешканців.

— Треба повернути людям украдене й зупинити оні, — сказав Момотаро.

Батьки хвилювалися, але бачили, що син прийняв рішення не з гарячої голови.

Мати приготувала йому в дорогу особливі рисові коржики.

— Поділися з тим, хто стане тобі другом, — сказала вона.

Момотаро попрощався й вирушив у путь.

Опівдні він сів під деревом перекусити. Раптом із високої трави вибіг великий пес.

— Що в тебе в торбинці? — запитав пес.

— Найкращі домашні рисові коржики, — відповів Момотаро.

— Поділишся?

— Якщо підеш зі мною допомагати людям, поділюся.

Пес погодився, отримав половину коржика й рушив поруч.

Незабаром із дерева спустилася мавпа.

— Куди ви йдете?

— На острів оні, — відповів Момотаро.

— Візьміть і мене! Я добре лазю по стінах і мотузках.

Момотаро поділився коржиком і з мавпою.

Пес спочатку невдоволено пирхнув:

— Навіщо нам мавпа?

— Бо ми йдемо не доводити, хто кращий, — сказав Момотаро. — Ми йдемо виконати складну справу. Кожен уміє щось своє.

Пес замислився й погодився.

Трохи далі перед мандрівниками приземлився яскравий фазан.

— Я чув про вашу подорож, — сказав він. — З висоти я бачу далеко. Дозвольте мені летіти з вами.

Момотаро дав коржик і фазанові.

Тепер їх було четверо: хлопець, пес, мавпа й фазан.

До вечора вони дісталися моря.

Пес подивився на хвилі й притиснув вуха.

Мавпа перестала жартувати.

Фазан сів на камінь.

— Велике воно, це море, — тихо сказав пес.

— Велике, — погодився Момотаро. — Тому триматимемося разом.

Вони знайшли човен і вирушили до острова.

Спочатку друзів хитало на хвилях, та незабаром усі звикли. Пес стежив за речами, мавпа допомагала з мотузками, фазан літав уперед і повертався з новинами.

Нарешті він вигукнув:

— Земля!

На високому березі стояла фортеця оні з великими воротами.

Фазан полетів на розвідку.

— У дворі багато оні, — розповів він, повернувшись. — А ще я бачив людей, яких вони не відпускають додому.

— Спершу звільнимо людей, — сказав Момотаро.

Біля струмка вони зустріли двох полонянок. Ті показали маленькі дверцята в стіні.

Мавпа пролізла всередину й відкрила засув.

Пес голосно загавкав біля головних воріт, відволікаючи сторожу.

Фазан кружляв над подвір’ям і кричав:

— Момотаро прийшов! Поверніть чуже й відпустіть людей!

Оні заметушилися. Вони звикли, що їх усі бояться, а тут перед ними стояла маленька команда, яка діяла так злагоджено, ніби їх було ціле військо.

Один оні кинувся до воріт — пес перегородив дорогу.

Другий спробував схопити фазана — той легко злетів вище.

Третій поліз на стіну — там уже сиділа мавпа й скинула перед ним мотузяну драбину так, що той заплутався й плюхнувся в купу м’яких мішків.

Момотаро тим часом відкрив приміщення, де тримали полонених.

— Ви вільні. Ідіть до човнів.

Нарешті до нього вийшов ватажок оні.

Він був величезний, із двома рогами й важкою залізною палицею.

— Думаєш, я боюся одного хлопця? — прогримів він.

— Не треба мене боятися, — відповів Момотаро. — Треба припинити кривдити людей. Відпусти всіх, поверни награбоване й пообіцяй більше не нападати на села.

Ватажок озирнувся.

Фазан контролював ворота з висоти. Мавпа вже знайшла ключі від комор. Пес стояв поруч із Момотаро. А звільнені люди сміливо виходили на подвір’я.

Оні зрозумів: цього разу хитрістю й страхом йому не перемогти.

Він поклав палицю на землю.

— Добре. Ми здамося.

Оні відкрили свої комори. Там лежали мішки рису, тканини, інструменти, коштовні родинні речі й багато іншого, що колись було забрано в людей.

Момотаро наказав усе повернути власникам.

— Чужа річ не стає твоєю лише тому, що ти сильніший, — сказав він ватажкові.

Оні погодилися більше не ходити в людські села по чуже.

Момотаро, пес, мавпа й фазан посадили звільнених людей у човни й вирушили назад.

На березі їх зустрічали цілі родини.

Хтось упізнав свою скриньку, хтось — старий родинний чайник, хтось — інструменти, без яких не міг працювати.

А Момотаро поспішив додому.

Коли старенькі батьки побачили його на дорозі, вони вибігли назустріч.

— Я повернувся! — вигукнув він.

За ним біг пес, стрибала мавпа, а над усіма летів фазан.

Того вечора в маленькому домі було тісно, галасливо й дуже радісно.

Мати знову приготувала рисові коржики, цього разу для всіх.

І Момотаро знав: найбільше в його подорожі допомогла не сила. Допомогло те, що кожен із друзів мав свій талант, а разом вони навчилися діяти як одна команда.

І Момотаро знав: найбільше в його подорожі допомогла не сила. Допомогло те, що кожен із друзів мав свій талант, а разом вони навчилися діяти як одна команда.