Морозко

Морозко

Робоча українська назва: Морозко

Джерело: А. Н. Афанасьев, «Народные русские сказки», 2-е вид., 1873, кн. 1; «Морозко» № 95–96. Бібліотека РГО: https://elib.rgo.ru/handle/123456789/217996 ; звірка сюжету: https://ru.wikisource.org/wiki/Народные_русские_сказки_(Афанасьев)/Морозко

На краю села, біля самого лісу, жив старий чоловік із дружиною та трьома дівчатами. Одна дівчина, Марфуся, була його рідною донькою, а дві інші були доньками мачухи.

Марфуся вставала раніше за всіх. Розпалювала піч, носила воду, годувала курей, місила тісто. Вона не боялася роботи, але часто сумувала, бо мачуха знаходила для неї справи навіть тоді, коли все вже було зроблено.

– Підмети ще раз.

– Перебери крупу.

– Принеси дров.

А своїм донькам мачуха казала:

– Відпочивайте, голубоньки. Ще натомитеся.

Старий бачив несправедливість, але був надто мовчазний і рідко насмілювався сперечатися з дружиною. І це теж було його помилкою.

Одного зимового ранку мачуха прокинулася сердита. За ніч випало стільки снігу, що паркани стали схожими на білі хвилі.

– Вези Марфусю до лісу, – сказала вона чоловікові. – Нехай посидить там і навчиться не бути такою тихою та покірною. Може, ліс зробить її сміливішою.

Старий зблід.

– У такий мороз? Ні. Це небезпечно.

Але дружина почала сваритися, дорікати й вимагати свого. Старий довго сперечався, та зрештою зробив ще одну помилку: дозволив страху перед сваркою перемогти здоровий глузд.

Він посадив Марфусю в сани, загорнув у кожух і повіз до лісу. Їхав повільно, раз у раз озираючись.

– Доню, я не хочу залишати тебе саму, – сказав він. – Повернімося.

Марфуся теж боялася, але побачила, як хуртовина вже замітає дорогу.

– Тату, там попереду велика сосна. Сховаюся від вітру під нею, а ти швидко їдь додому й повертайся по мене. Тільки не барися.

Старий пообіцяв і поїхав, вирішивши за будь-яку ціну повернутися до доньки якнайшвидше.

Марфуся сіла під сосною. Вітер ворушив верхівки, сніг поскрипував, а холод поволі пробирався крізь рукавиці.

Раптом десь високо на ялинах почулося:

Трісь! Трісь! Хрусь!

Наче хтось перестрибував із гілки на гілку й торкався дерев крижаною паличкою.

Марфуся підняла голову.

На засніженій гілці сидів невисокий сивий дідок у білій шубі. Борода його блищала, наче іній на вікні, а від кожного подиху в повітрі спалахували крихітні срібні зірочки.

То був Морозко, зимовий господар лісу.

Він нахилився й запитав:

– Чи тепло тобі, дівчино?

Марфуся хотіла сказати, що зовсім не холодно, але вирішила не прикидатися.

– Холодно, дідусю, – відповіла вона чемно. – Та під сосною тихіше, ніж на вітрі. Я тримаюся.

Морозко здивувався. Багато людей або скаржилися й вимагали від нього тепла, або запевняли, що їм не холодно, хоча зуби цокотіли.

Він перескочив на нижчу гілку.

Трісь! Хрусь!

Навколо стало ще морозніше.

– А тепер чи тепло тобі, дівчино?

Марфуся потерла долоні.

– Ще холодніше. Але я рада, що зустріла вас. Може, ви знаєте, де тут можна перечекати хуртовину?

Морозко усміхнувся в сиву бороду.

– Знаю.

Він стукнув палицею по снігу. Під корінням сосни відчинилися маленькі дверцята, яких щойно не було.

За ними виявилася тепла лісова хатинка. У печі горів вогонь, на лаві лежала вовняна ковдра, а на столі стояв горщик гарячого узвару.

– Заходь, – сказав Морозко. – Хто говорить правду без грубощів і не втрачає доброти навіть у скрутну хвилину, той вартий допомоги.

Марфуся зігрілася, напилася узвару й заснула на лаві.

Вранці хуртовина стихла. Морозко приніс їй теплу шубку, нові чобітки й невелику скриньку.

– Тут не царські скарби, – сказав він. – Тепла тканина, нитки, кілька срібних монет і добрі голки. Ти вмієш працювати, отже зможеш зробити з цього більше, ніж хтось зробив би з гори золота.

Марфуся подякувала.

Саме тоді між деревами почувся дзвін бубонців.

Старий повертався по доньку. Він не спав усю ніч, дочекався, поки дорога стане безпечнішою, й вирушив ще до світанку.

Побачив Марфусю живу, здорову й у теплій шубці та мало не заплакав від радості.

– Пробач мені, доню. Я мав одразу захистити тебе й не дозволяти нікому наражати тебе на небезпеку.

– Головне, що ти повернувся, – відповіла Марфуся. – Але більше так не роби.

– Ніколи, – твердо сказав старий.

Коли вони приїхали додому, мачуха побачила нову шубку та скриньку й одразу зацікавилася.

– Звідки це?

Марфуся розповіла про Морозка.

Мачуха почула лише про подарунки.

– Якщо він обдарував Марфусю, то моїм донькам дасть удвічі більше! – вирішила вона.

Старий заперечив:

– Нікого я більше в ліс не повезу.

Тоді доньки мачухи самі заявили:

– Ми підемо! Хочемо скрині з коштовностями.

Мати тепло їх одягла, дала їм кошик пирогів і сама довела до узлісся, де неподалік стояла знайома сосна. Вона була певна, що все буде просто: посидять трохи, зустрінуть Морозка й повернуться з багатством.

Незабаром над деревами пролунало:

Трісь! Трісь! Хрусь!

Морозко з’явився на гілці.

– Чи тепло вам, дівчата?

– А сам не бачиш? Холодно! – відповіла старша.

– Давай швидше подарунки, – додала молодша. – І бажано золото.

Морозко підняв брови.

– А навіщо вам подарунки?

– Бо Марфусі дали. Значить, і нам належить.

– Отже, ви прийшли не по допомогу, а по винагороду, якої ще не заслужили?

Дівчата невдоволено мовчали.

Морозко не сердився. Він лише махнув рукавицею.

Заметіль підхопила сніг, закружляла його навколо сестер і за одну мить перенесла обох просто до їхнього двору. Вони м’яко впали у великий стіг сіна біля сараю.

На головах у них сиділи пучки соломи, а в руках замість скринь із золотом було по звичайній дерев’яній лопаті для снігу.

– Оце подарунки! – обурилася старша.

А з-за паркану почувся голос Морозка:

– Хто хоче тепла, нехай сам допоможе зробити дім теплішим. Хто хоче достатку, нехай навчиться працювати. А хто хоче поваги, нехай почне з поваги до інших.

Марфуся не стала сміятися із сестер. Вона принесла їм гарячого чаю.

Мачуха спершу хотіла сваритися, але подивилася на доньок, на Марфусю, яка все одно їм допомагає, і раптом відчула сором.

Того вечора в домі вперше відбулася справжня розмова.

Старий визнав, що мовчав тоді, коли мав заступатися за дитину. Мачуха визнала, що була несправедливою. Її доньки погодилися, що звикли отримувати все без зусиль.

Зміни не сталися за одну мить. Наступного ранку ніхто не прокинувся зовсім іншою людиною. Але відтоді роботу почали ділити між усіма. Одна носила воду, інша годувала птицю, третя місила тісто. Старий більше не ховався від складних розмов, а мачуха вчилася просити, а не наказувати.

Марфуся ж із тканини Морозка пошила теплі рукавиці для всієї родини.

Коли настала наступна зима, біля лісу знову почулося знайоме:

Трісь! Хрусь!

Марфуся вийшла на ґанок і побачила на гілці срібний блиск.

– Чи тепло тобі, дівчино? – долинув веселий голос.

Вона засміялася.

– Тепло, Морозку. Цього разу справді тепло. Бо в домі стало більше доброти.

І на шибках одразу розквітли дивовижні крижані квіти.

І на шибках одразу розквітли дивовижні крижані квіти.