Морська діва

Морська діва

Робоча українська назва: Морська діва

Повний текст

Колись давно, на самому березі моря, стояла невелика хатина. У ній жили літня жінка та її син. Вікна їхнього дому дивилися просто на воду, і щоранку вони прокидалися під шурхіт хвиль та крики чайок.

У жінки був дивний звичай. Щойно сонце торкалося моря першою золотою смугою, вона брала свіжу хлібину, виходила на берег і кидала її у воду.

— Для кого ти це робиш, мамо? — не раз питав син.

— Море велике, — відповідала вона. — У ньому теж є життя. Добро, віддане воді, не зникає без сліду.

Минали роки. Жінка стала зовсім старенькою. Одного вечора вона покликала сина до себе.

— Я вже не зможу довго ходити з тобою до берега, — сказала вона. — Пообіцяй мені одне: щодня кидай у море хлібину, як це робила я.

Син пообіцяв.

Незабаром матері не стало, і хлопець залишився в хатині сам. Він сумував, але слова матері пам’ятав. Кожного ранку, за будь-якої погоди, ішов до моря й кидав у хвилі хліб.

Якось після роботи він повернувся додому й здивувався. Підлога була підметена, лави витерті, дрова складені рівною купкою.

— Дивина, — пробурмотів він.

Наступного дня хлопець залишив у коморі продукти, а ввечері застав на столі гарячу вечерю.

Так повторилося ще кілька разів. Нарешті цікавість перемогла. Одного ранку він удав, ніби пішов далеко, а сам сховався біля сходів і став чекати.

Спочатку було тихо. Потім з моря долинув легкий сплеск.

На порозі з’явилася велика срібляста риба. Вона торкнулася підлоги хвостом, і раптом риб’яча шкіра зісковзнула, мов легкий плащ. Перед хлопцем постала дівчина. Її волосся блищало, наче місячна доріжка на воді, а очі були спокійні й ясні.

Вона взяла віник, прибрала хату, поставила воду, почала готувати.

Хлопець вийшов зі схованки.

Дівчина здригнулася.

— Не бійся, — швидко сказав він. — Я не хочу тебе затримувати. Просто скажи, хто ти і чому допомагаєш мені.

Вона уважно подивилася на нього.

— Я дочка моря, — відповіла вона. — Твоя мати багато років ділилася з нами хлібом. А ти не забув її доброго звичаю. Я приходила сюди, бо хотіла віддячити.

Тоді з моря долинув глибокий лагідний голос:

— Доню, не лякайся. Це добрий юнак.

Дівчина усміхнулася.

Відтоді вони почали часто розмовляти. Хлопець розповідав їй про землю, сади й дороги, а вона — про течії, підводні печери, срібні косяки риб і те, як звучить море далеко від берега.

Минув час, і вони зрозуміли, що хочуть жити разом. Мати моря дала їм своє благословення, і невдовзі в маленькій хатині відсвяткували весілля. Сім днів приходили сусіди, звучали пісні, а хвилі ніби тихо підспівували їм із берега.

Жили вони щасливо.

Та одного дня неподалік проїжджав місцевий принц. Він побачив молоду жінку біля вікна й захотів, щоб вона покинула чоловіка та жила в його палаці.

Дізнавшись, що вона любить свого чоловіка й нікуди не збирається, принц розсердився.

— Тоді перевіримо, на що здатний твій чоловік, — сказав він.

Наступного ранку принц викликав хлопця до палацу.

— За три дні зроби для мене намет такий великий, щоб у ньому помістилося все моє військо, та ще залишилося багато вільного місця. Не виконаєш — заберу твоє майно й пошлю далеко працювати.

Хлопець повернувся додому похмурий.

— Що сталося? — одразу запитала дружина.

— Нічого, — спробував відмахнутися він.

— Коли серце важке, обличчя говорить замість язика, — сказала вона. — Розкажи.

Він розповів.

Дівчина засміялася.

— І тільки це?

Вона відчинила вікно до моря й гукнула:

— Мамо! Надішли, будь ласка, наш маленький намет. Хочемо трохи пожити просто неба!

Хвиля набігла на берег і залишила на піску невеликий згорток.

Хлопець відніс його до палацу. Слуги почали розкладати намет. Розкладали день, другий, третій… А він усе ріс і ріс. Коли роботу закінчили, під полотнищем помістилося не лише військо, а й безліч людей із міста. І ще половина намету залишалася порожньою.

Принц насупився.

— Добре. Але що це за намет без килима? За три дні принеси килим точнісінько за його розміром.

Хлопець удома лише зітхнув.

Дружина знову підійшла до вікна.

— Мамо! Надішли наш маленький килимок!

І море винесло на берег складений килим, легкий, наче хустина. Коли його розгорнули, він устелив увесь велетенський намет від краю до краю.

Принц скривився.

— Тоді принеси гроно винограду таке велике, щоб ним можна було пригостити все військо.

Наступного ранку хвилі винесли гроно, яке ледве підняли кілька людей. Ягода була завбільшки з яблуко, а солодкого винограду вистачило всім і ще лишилося.

Принц уже не знав, що вигадати.

Нарешті він сказав:

— Приведи до мене немовля, якому лише три дні, але щоб воно вміло ходити й говорити, як дорослий.

Ось тепер хлопець розгубився по-справжньому.

— Такого не буває, — сказав він дружині.

— На землі, може, й не буває, — відповіла вона. — Але море старше за багато людських правил.

Вона покликала:

— Мамо! Пришли нам нашого маленького братика на гостину!

Невдовзі хвиля винесла на берег кошик. У ньому сидів крихітний хлопчик, загорнутий у синю тканину. На вигляд — справжнє немовля.

Хлопець узяв кошик і поніс до палацу. Дорогою перечепився об камінчик.

І раптом із кошика почувся сердитий голос:

— Обережніше, зятю! Дивися під ноги! Я хоч і маленький, але падати не люблю!

Хлопець мало не випустив кошика від здивування, а тоді засміявся.

У палаці він поставив кошик перед принцом.

Малюк сам підвівся, виліз назовні й упевнено почимчикував просто до трону.

Принц аж нахилився вперед.

— Ти справді вмієш говорити?

— Умію, — відповів малюк. — І саме тому маю тобі дещо сказати.

У залі стало тихо.

— Навіщо ти мучиш мого зятя неможливими завданнями? — продовжив малюк. — Його дружина сама обрала його. Любов не можна відібрати наказом. А влада потрібна не для того, щоб створювати людям біду, а щоб берегти справедливість.

Принц почервонів. Ніхто раніше не говорив із ним так просто.

— Я… лише хотів перевірити його, — пробурмотів він.

— Перевірив, — відповів малюк. — Він терплячий. Вона мудра. А тепер перевір себе: чи вмієш ти визнати помилку?

Принц довго мовчав.

Потім підвівся з трону.

— Умію, — сказав він. — Я вчинив несправедливо. Пробачте мені.

Він скасував усі свої погрози, повернув хлопцеві спокій і пообіцяв більше не втручатися в чуже життя.

Маленький морський братик задоволено кивнув.

— От тепер можна й додому.

Того ж вечора хлопець і дружина віднесли його до берега. Хвиля ніжно підхопила кошик і понесла до моря.

Відтоді в їхній хатині знову панували тиша й радість. Щоранку вони разом виходили на берег і кидали у воду свіжу хлібину.

І коли хвиля торкалася їхніх ніг, дівчина усміхалася.

Бо знала: десь там, за синьою межею, море пам’ятає кожне добре діло.

А люди на узбережжі ще довго розповідали цю історію й казали: добро повертається, а справжню любов не здобудеш ні наказом, ні силою — тільки добрим серцем.

А люди на узбережжі ще довго розповідали цю історію й казали: добро повертається, а справжню любов не здобудеш ні наказом, ні силою — тільки добрим серцем.