Мрійник

Мрійник

Колись у вірменському селищі, поміж садів, кам’яних стежок і далеких синіх гір, жив хлопець, якого всі називали Мрійником.

Не тому, що він цілими днями байдикував. Навпаки, він допомагав батькові в саду, носив воду, лагодив огорожу й умів швидко рахувати. Просто снив він так яскраво, що вранці ще довго пам’ятав кольори, голоси й навіть запахи зі своїх снів.

Одного ранку хлопець прокинувся раніше за всіх. Сонце ще тільки торкнулося верхівок дерев, а він уже сидів біля дверей і дивився просто перед собою.

Мати помітила його задумливість.

— Що тобі наснилося? — запитала вона.

Хлопець усміхнувся.

— Сон. Дуже дивний сон. Але поки що я його не розповім.

— Чому?

— Бо відчуваю: спершу маю зрозуміти його сам.

Мати образилася. Батько теж почав розпитувати, та хлопець стояв на своєму.

— Я розповім, коли настане час.

Розмова переросла в сварку. Усі сказали зайве, а Мрійник, засмучений, вирішив пройтися дорогою й охолонути.

Він ішов довго. За селом зустрів мандрівника.

— Куди прямуєш, хлопче?

— Сам ще не знаю.

— А чому такий замислений?

— Мені наснився сон, але я поки що нікому його не розповідаю.

Мандрівник засміявся.

— Отже, бережеш таємницю? Буває. Та пам’ятай: таємниця має робити людину мудрішою, а не самотнішою.

Мрійник подякував і пішов далі.

Надвечір він дістався міста, де стояв великий палац. Біля воріт саме сидів князь і слухав прохання мешканців. Хлопець чемно вклонився.

— Хто ти й звідки? — запитав князь.

Мрійник розповів про свою дорогу, а наприкінці додав:

— І ще мені наснився сон, якого я поки що не розповідаю.

Князь був людиною владною й не любив, коли щось залишалося поза його відома.

— Навіть мені не скажеш?

— Навіть вам. Не зі зневаги. Просто ще не час.

Князь насупився, але донька князя, яка стояла неподалік, тихо сказала:

— Батьку, не можна вимагати від людини її думки силоміць.

Тоді князь наказав нагодувати мандрівника й поселити його в гостьовій кімнаті при палаці, доки вирішить, що з ним робити.

Князівну звали Аревік. Вона була допитливою й любила загадки. Увечері принесла Мрійникові вечерю сама.

— Я не питатиму про сон, — сказала вона. — Краще скажи: ти любиш загадки?

— Дуже.

Відтоді вони часто розмовляли. І саме тоді до палацу прибули посланці східного царя з дивним випробуванням.

Вони принесли гладку палицю, однаково товсту з обох кінців.

— Наш цар питає: де в цієї палиці верх, а де низ? Якщо ваші мудреці не визначать, визнайте, що його радники мудріші.

Палацові знавці сперечалися пів дня. Один нюхав дерево. Інший міряв його ниткою. Третій навіть прислухався, чи не звучать кінці по-різному.

Аревік розповіла про загадку Мрійникові.

— Покладіть палицю на воду, — сказав він. — Важчий, нижній кінець зануриться трохи глибше.

Так і сталося.

Наступного дня східний цар прислав трьох майже однакових коней і попросив визначити, хто з них мати, хто старше лоша, а хто молодше.

Мрійник порадив поставити перед ними корм після нічного відпочинку. Кобила спершу озирнулася на молодших, старше лоша рушило слідом, а наймолодше трималося найближче до матері.

І цю загадку розв’язали.

Третього дня посланці привезли сталевий щит і спис.

— Покажіть не силу, а розум, — оголосили вони. — Як зробити так, щоб спис пройшов крізь щит?

У старій історії це було випробування сили. Та Мрійник уважно оглянув речі й помітив у щиті маленький отвір для ремінця.

— Не обов’язково трощити те, що можна зрозуміти, — сказав він. — Проведіть тонкий кінець списа крізь отвір.

Посланці розсміялися.

— Саме такої відповіді й чекав наш цар!

Князь нарешті побачив, що перед ним не зухвалий хлопець, а розумний юнак.

— Залишайся в палаці, — запропонував він. — Навчайся разом із моїми радниками.

Минув час. Мрійник і Аревік стали найближчими друзями, а згодом зрозуміли, що хочуть прожити життя разом. Та перед весіллям зі Сходу знову прийшла звістка.

Цар запрошував Мрійника до себе: хотів особисто познайомитися з тим, хто розгадав три загадки.

Мрійник вирушив у дорогу.

За містом він зустрів чоловіка, який лежав вухом до землі.

— Що ти робиш?

— Слухаю далекі звуки. Земля передає їх краще за повітря.

— Ходімо зі мною, — запропонував Мрійник. — У дорозі уважні вуха не завадять.

Далі вони зустріли Довгокрока, який міг за один крок переступити широкий яр; Ненаситного, якому завжди хотілося ще одну миску каші; Водоноса, здатного випити цілу діжку води; Силача, що легко підіймав важкі колоди; і Музику, від мелодій якого навіть похмурі люди починали притупувати ногою.

Так їх стало семеро.

Східний цар прийняв гостей урочисто, але вирішив перевірити, чи справді вони такі незвичайні.

Спершу наказав накрити стіл, заставлений хлібом, фруктами, юшкою й коржами.

— Якщо впораєтеся з частуванням, визнаю вашу витримку.

Ненаситний радісно потер руки.

— Нарешті завдання, яке мені до душі!

До вечора на столі не лишилося нічого, а кухарі ще довго дивувалися.

Тоді цар поселив гостей у великому будинку й наказав так натопити печі, щоб усередині стало нестерпно спекотно. Він хотів перевірити, як вони знайдуть вихід зі скрути.

— Води б сюди, — зітхнув Мрійник.

— Це до мене, — сказав Водоніс.

Він приніс з криниці стільки води, що всі печі швидко охололи, а в кімнатах стало свіжо.

На третій день цар придумав останню перевірку. На подвір’ї лежав величезний камінь, який десяток людей не могли зрушити.

— Перенесіть його до воріт.

Силач підняв камінь. Довгокрок показав найкоротшу дорогу. Слухач почув, де під землею проходить порожнина, й відвів усіх убік від небезпечного місця. А Музика заграв так весело, що навіть цар вийшов на ґанок усміхнений.

— Досить! — сказав він. — Я бачу головне: кожен із вас уміє щось своє, але справжня сила з’являється тоді, коли ви допомагаєте одне одному.

Цар відправив Мрійника додому з подарунками й листом дружби для князя.

Коли юнак повернувся, у місті влаштували свято. Невдовзі він одружився з Аревік. Його дивовижні супутники розійшлися по світу, та час від часу навідували друзів.

Минуло кілька років. Одного вечора Мрійник сидів у саду поруч із дружиною. Біля них гралася маленька донька, а в гості якраз приїхали посли зі Сходу.

До саду зайшли його вже постарілі батьки. Давня сварка давно лишилася в минулому.

Мати усміхнулася:

— Сину, ти пам’ятаєш той сон, через який колись усе почалося?

— Пам’ятаю.

— Тепер розкажеш?

Мрійник подивився на захід, де сонце опускалося за гори, потім на схід, де небо ще довго зберігало золотий відблиск.

— Мені снилося, що праворуч від мене світить одне сонце, ліворуч — друге, а біля самого серця сяє маленька зоря.

Батько здивувався:

— І що це означало?

— Тоді я не знав. А тепер думаю, що два сонця були двома домами, які стали друзями: нашим князівством і далеким царством. А зоря біля серця — це родина, яку я ще тільки мав знайти.

Аревік усміхнулася.

— То ось чому ти мовчав стільки років?

— Ні, — засміявся Мрійник. — Я мовчав, бо іноді сон схожий на насіння. Якщо розкопувати землю щодня, перевіряючи, чи воно вже проросло, нічого не виросте. Треба дати йому час.

Маленька донька підняла голову.

— А мені сьогодні теж щось снилося.

Усі повернулися до неї.

— Розкажеш?

Дівчинка хитро примружилася.

— Поки що ні.

І сад наповнився сміхом.

І сад наповнився сміхом.