Мудра дівчина

Мудра дівчина

Робоча українська назва: Мудра дівчина

Жив колись юнак, який рано залишився без батьків. Його прихистив дядько. Він годував хлопця, навчав господарювати, а коли той підріс, доручив йому пасти овець.

Юнак був добрий і працьовитий, та не завжди швидко знаходив відповідь на хитре запитання. А дядько любив перевіряти, чи вміє він думати не лише руками, а й головою.

Одного ранку дядько покликав його й сказав:

— Відведи отару на базар. Поверни всіх овець додому цілими, але водночас продай від кожної щось таке, щоб і гроші заробити, і тваринам не зашкодити. А на виручені гроші пообідай сам і купи корму вівцям.

Юнак почухав потилицю.

— Як же це зробити? Якщо продам овець, то не поверну їх. А якщо поверну, то що ж продам?

Він погнав отару дорогою, дійшов до широкого лугу й сів біля стежки подумати.

Незабаром повз ішла молода дівчина. Побачила похмурого пастуха й запитала:

— Чого ти так насупився? Наче хмари над головою носиш.

Юнак розповів про дядькове завдання.

Дівчина усміхнулася.

— Та це ж можна зробити без жодної шкоди. Вівці за літо обросли густою вовною. Острижи їх обережно, продай вовну на базарі, а самих овець приведи назад. На частину грошей поїж, на частину купи їм корму. І всі умови виконаєш.

— От я й не додумався! — зрадів юнак. — Дякую тобі.

Так він і зробив. Овець акуратно остригли, вовну на базарі купили охоче, а ввечері вся отара повернулася додому нагодована й спокійна.

Дядько перерахував гроші й примружився.

— Гарно придумано. Тільки скажи чесно: сам здогадався?

— Ні, — відповів юнак. — Мені підказала дівчина, яку я зустрів біля дороги.

— Тоді вона справді кмітлива, — сказав дядько. — Запам’ятай: не соромно не знати. Соромно не слухати розумної поради.

Минуло трохи часу. Одного дня дядько послав племінника до міста продавати зерно. Дорогою юнак зустрів заможного мельника. Мельник їхав у легкому возі, запряженому ситим гнідим конем, а юнак — у простому візку з сірою кобилою.

Надвечір вони зупинилися перепочити в полі. Коней випустили пастися поруч, а самі лягли спати.

Уночі в сірої кобили народилося лоша.

Мельник прокинувся першим. Він побачив малюка й подумав: «Гарне лоша. Хотів би я забрати його собі». Тож тихенько підвів лоша ближче до свого воза.

Уранці юнак прокинувся й одразу зрозумів, чиє воно.

— Це лоша моєї кобили.

— А от і ні, — заперечив мельник. — Я знайшов його біля свого воза, отже воно моє.

— Віз не може бути його матір’ю, — здивувався юнак.

Та мельник стояв на своєму. Врешті вони вирішили звернутися до судді в місті.

Суддя вислухав обох і сказав:

— Я розберу вашу суперечку. Але спочатку хочу почути, як ви міркуєте. Відгадайте чотири загадки. Що у світі найшвидше й найсильніше? Що найщедріше годує? Що найм’якше? І що найсолодше?

На відповідь він дав три дні.

Мельник повернувся додому й довго радився з родиною. Один казав, що найшвидший — кінь. Інший, що найм’якша — пухова подушка. Третій вихваляв найситнішу страву.

А юнак знову вийшов за місто й сів біля дороги. Він думав так завзято, що навіть не почув кроків.

— Знову загадка? — почув він знайомий голос.

Перед ним стояла та сама дівчина.

Юнак зрадів і розповів усе від початку до кінця.

Дівчина трохи помовчала, дивлячись, як по траві біжить легкий вітерець.

— Найшвидший і найсильніший — вітер, — сказала вона. — Його не наздоженеш і руками не втримаєш. Найщедріша — земля: вона годує траву, дерева, людей і тварин. Найм’якша — людська долоня, бо навіть на найм’якшій подушці ми часто підкладаємо руку під щоку. А найсолодший — сон, особливо після чесної праці.

Юнак засміявся.

— Коли ти пояснюєш, усе здається таким простим!

Через три дні обидва знову стали перед суддею.

Мельник назвав свого коня, ситого кабана, пухову подушку й найсолодшу страву в домі.

Юнак відповів:

— Вітер. Земля. Долоня. Сон.

У залі запанувала тиша.

Того дня при розгляді справ був присутній правитель краю. Він уважно вислухав відповіді й сказав:

— У цих словах є не лише дотепність, а й спостережливість. А тепер про лоша. Якщо воно народилося від сірої кобили, то належить її господарю. Те, що хтось пересунув його до чужого воза, нічого не змінює.

Мельнику довелося відступити, а юнак забрав кобилу з лошам.

Правитель, однак, поцікавився:

— Ти сам відгадав мої загадки?

Юнак не став привласнювати чужу мудрість.

— Ні. Мені допомогла одна дівчина.

— Тоді я хочу познайомитися з нею, — сказав правитель. — Передай їй таке завдання: нехай прийде завтра до палацу не пішки й не верхи, не вдягнена й не роздягнена, і принесе подарунок, який не можна буде залишити собі.

Юнак аж очі округлив.

— І як це виконати?

Та дівчина, почувши завдання, лише засміялася.

— Позич мені козлика, велику рибальську сітку та знайди двох горобців. Решту побачиш завтра.

Наступного ранку вона обгорнулася поверх легкої сорочки широкою сіткою, сіла на козлика так, щоб ноги торкалися землі й допомагали йому йти, а в долонях тримала двох горобців.

Так вона прибула до палацу.

Правитель вийшов їй назустріч і засміявся від здивування.

— То ти прийшла не пішки й не верхи?

— Саме так. Козлик мене везе, але я йду разом із ним.

— І не вдягнена, й не роздягнена?

— На мені є одяг, але поверх нього не плащ і не сукня, а сітка.

— А де ж подарунок, який не можна залишити собі?

Дівчина простягнула долоні.

— Ось.

Правитель нахилився, щоб узяти горобців, та дівчина розкрила руки. Пташки змахнули крилами й вилетіли у відчинене вікно.

— Подарунок був у моїх руках, — сказала вона, — але залишити його собі неможливо. Вільний птах належить не клітці, а небу.

Правитель схвально кивнув.

— Ти справді мудра. Залишайся при дворі. Тут потрібна людина, яка вміє бачити більше, ніж лежить на поверхні.

Дівчина відповіла:

— Дякую. Але юнак допоміг мені виконати завдання, тож я не хочу забувати про його внесок.

— Це ще одна мудра відповідь, — сказав правитель. — Розум без вдячності мало чого вартий.

Відтоді дівчина часто допомагала розбирати складні справи, а юнак навчався в неї ставити запитання, дивитися уважніше й не поспішати з висновками. Він ніколи не соромився сказати: «Я не знаю, але можу навчитися».

А дівчина цінувала в ньому чесність: він жодного разу не приписав собі її думки.

Згодом вони зрозуміли, що їм добре разом. Вони самі вирішили створити родину й жили в злагоді: одна людина мала гострий розум, інша — добре серце й бажання вчитися, а разом вони ставали мудрішими обоє.

І відтоді в тих краях любили повторювати: найкраща відповідь приходить не до того, хто вдає, ніби знає все, а до того, хто вміє слухати, думати й дякувати за добру пораду.

І відтоді в тих краях любили повторювати: найкраща відповідь приходить не до того, хто вдає, ніби знає все, а до того, хто вміє слухати, думати й дякувати за добру пораду.