Мудра мавпа і кабан

Мудра мавпа і кабан

Робоча українська назва: Мудра мавпа і кабан

Давним-давно в одній японській провінції жив чоловік, який мандрував містами й селами з дресированою мавпочкою.

Коли на площі збирався натовп, чоловік розкладав маленький килимок, плескав у долоні, а мавпочка вклонялася, переступала через паличку, крутила маленьку парасольку й удавала поважного пана, який поспішає на важливу зустріч.

Діти сміялися. Дорослі кидали монетки. Так господар і мавпочка багато років заробляли собі на життя.

Та роки минали.

Мавпочка постаріла. Їй уже було важче високо стрибати, вона іноді плутала трюки, а після довгої дороги швидко втомлювалася.

Одного вечора господар повернувся додому похмурий.

— Так більше не піде, — сказав він дружині. — Сьогодні вона знову забула половину виступу. Завтра покличу м’ясника й продам йому мавпу. Нехай забирає. Я знайду молодшу.

Дружина здивувалася.

— Але ж вона стільки років працювала з тобою. Хіба не можна просто залишити її вдома? Вона ж заслужила спокій.

— Я не можу годувати того, хто вже не приносить грошей, — сердито відповів чоловік.

За тонкою перегородкою все чула мавпочка.

Вона тихенько сіла в кутку й обхопила коліна лапками.

«Невже всі роки нічого не важать? — думала вона. — Я ходила з ним у спеку й дощ. Я виступала, коли втомлювалася. А тепер мене просто віддадуть чужому чоловікові, і ніхто не знає, що зі мною буде».

Та довго сумувати мавпочка не стала.

Вона згадала, що неподалік у лісі жив старий дикий кабан, про якого всі звірі казали:

— Сильний він дуже. Але ще сильніша в нього голова.

Уночі мавпочка тихо відчинила засув і побігла до лісу.

Кабан саме вкладався спати під великим кедром, коли почув шурхіт.

— Хто там?

— Це я. Пробачте, що так пізно, пане Кабане. Мені дуже потрібна порада.

Вона розповіла все, що почула вдома.

Кабан довго мовчав.

— Твій господар забув одну просту річ, — нарешті сказав він. — Старий друг може вже не стрибати так високо, зате знає те, чого молодий ще не встиг навчитися.

— Але як йому це довести?

Кабан почухав бік об кору дерева.

— У твого господаря є маленький син, правда?

— Так. Він тільки почав ходити.

— Тоді завтра вранці я допоможу тобі показати, що від тебе є користь не лише на виступах. Тільки слухай уважно: дитина не повинна постраждати ані на мить.

Він нахилився до мавпочки й прошепотів свій план.

Наступного ранку господарева дружина відчинила двері, щоб вимести ґанок. Її маленький син сидів поруч на м’якій підстилці й грався дерев’яним дзвіночком.

Мавпочка чекала неподалік.

А за бамбуковою огорожею причаївся кабан.

Коли мати на кілька секунд повернулася по відро, кабан обережно просунув рило крізь хвіртку, зачепив край підстилки й потягнув її до садової доріжки.

Малюк весело засміявся. Для нього це було схоже на дивну прогулянку.

Та мати, побачивши, що дитяча підстилка сама від’їжджає до воріт, перелякалася.

— Сину! — вигукнула вона.

У ту ж мить мавпочка кинулася вперед.

Вона перескочила через низьку лавку, схопила край підстилки й потягнула назад. Кабан одразу відпустив тканину, як вони й домовлялися, і зник за огорожею.

Мавпочка підкотила підстилку просто до ніг матері, а потім сіла поруч із дитиною, ніби охороняла її.

На крик вибіг господар.

— Що сталося?

— Кабан був біля самих воріт! — сказала дружина, притискаючи сина до себе. — А мавпочка першою кинулася до нього й повернула малого.

Чоловік подивився на стару мавпу.

Та сиділа мовчки, важко дихаючи після бігу.

Господар уперше за довгий час помітив не те, наскільки високо вона може стрибнути, а те, скільки років цей маленький звір жив поруч із його родиною.

Саме тоді до воріт підійшов м’ясник.

— Ви мене кликали?

Чоловік почервонів.

— Клав. Але я передумав. Мавпа залишається тут.

М’ясник знизав плечима й пішов далі своєю дорогою.

Дружина поставила перед мавпочкою мисочку рису й кілька шматочків солодкого яблука.

— Відтепер ніяких виступів через силу, — сказала вона. — Досить вона вже напрацювалася.

Господар не заперечив.

А мавпочка того ж вечора побігла до лісу подякувати кабанові.

— Твій план спрацював! — радісно сказала вона. — Мене залишили вдома. Тепер я можу відпочивати.

Кабан задоволено хрюкнув.

— Добре. Але пам’ятай: найкращий результат був би, якби твоєму господареві не знадобився ніякий план, щоб згадати про вдячність.

— Це правда, — погодилася мавпочка.

Вона замислилася, а потім додала:

— І все ж сьогодні він щось зрозумів.

Відтоді стара мавпа більше не мандрувала від ярмарку до ярмарку. Вона жила біля дому, грілася на сонці, допомагала господині знаходити загублені дрібниці й часом розважала малого хлопчика простими трюками — тільки тоді, коли сама хотіла.

А господар завів для виступів іншу справу, де нікому не треба було танцювати через втому.

Що ж до кабана, він іноді приходив увечері до краю саду. Мавпочка приносила йому яблуко або жменю жолудів, і двоє старих друзів сиділи неподалік одне від одного, слухаючи, як шелестить бамбук.

Хлопчик підріс і часто запитував:

— Чому наша мавпочка така особлива?

Мати відповідала:

— Бо вона багато років була частиною нашої родини.

А батько щоразу додавав:

— І тому, що одного ранку вона нагадала мені важливу річ.

— Яку?

— Не можна цінувати друга тільки доти, доки він тобі корисний.

Мавпочка, почувши це, тихенько фиркала й заплющувала очі.

Може, вона й не розуміла кожного слова.

А може, розуміла краще за всіх.

А може, розуміла краще за всіх.