Мудреці з Ґотема

Мудреці з Ґотема

Робоча українська назва: Мудреці з Ґотема

Кажуть, колись у Ноттінгемширі стояло село Ґотем. І жили там люди, про яких сусіди розповідали дивовижні історії.

Одні казали:

— Ох і диваки ті ґотемці!

А інші підморгували:

— Не поспішайте. Може, вони просто дивляться на світ під таким кутом, якого ми не помічаємо.

Як би там не було, історій про Ґотем назбиралося стільки, що їх можна розповідати цілий вечір.

Ось, наприклад, історія про овець, яких ще навіть не купили.

Одного ранку двоє ґотемців зустрілися на вузькому мосту.

— Куди йдеш? — спитав перший.

— До Ноттінгема. Куплю на ярмарку овець.

— А як поведеш їх додому?

— Через цей міст, звісно.

Перший чоловік упер руки в боки.

— Ні, через цей міст ти їх не поведеш.

— Це ще чому?

— Бо я саме тут стоятиму.

— А я все одно поведу!

— А я не пропущу!

І от двоє дорослих чоловіків почали тупати по мосту, розмахувати палицями й показувати, де начебто йдуть вівці.

— Гей! Тримай оту білу!

— Яку білу?

— Та ось же, біля твоєї ноги!

— Немає тут ніякої вівці!

— Отож бо! Ти вже її загубив!

Повз проходив третій ґотемець із мішком борошна. Він послухав суперечку й сказав:

— Друзі, а де ваші вівці?

— На ярмарку.

— Ви вже купили їх?

— Ні.

— То ви сваритеся через стадо, якого ще немає?

Двоє замовкли.

Третій поставив мішок на міст і відкрив його.

— Уявіть, що тут лежить ваша суперечка. Скільки користі від неї?

— Жодної, — буркнув один.

— Тоді не будемо висипати справжнє борошно в річку через уявних овець, — сказав третій. — Краще поснідаймо, а вже потім сперечатимемося про те, що існує.

І всі троє так засміялися, що перехожі довго не могли зрозуміти, що сталося.

Іншого разу ґотемці вирішили залишити в селі зозулю.

— Якщо вона співає навесні, — міркували вони, — чому б їй не співати цілий рік?

На галявині поставили круглу огорожу, посадили всередину зозулю й чемно попросили:

— Живи тут. У нас гарно, а ми слухатимемо твоє «ку-ку» навіть узимку.

Зозуля подивилася на огорожу, змахнула крилами й перелетіла через неї.

Ґотемці підняли голови.

— От біда!

— Що сталося?

— Огорожа надто низька.

— А може, — сказала маленька дівчинка, яка все бачила, — птахам просто потрібне небо?

Дорослі почухали потилиці.

— Мабуть, — погодилися вони. — Небо справді важко обгородити.

Третя історія сталася з сироваром.

Він ніс на ярмарок круглі головки сиру. Дорога спускалася з пагорба, і одна головка випадково вислизнула з кошика.

Покотилася вниз: гур-гур-гур!

Сировар здивувався.

— Диви-но! Сама знає дорогу.

Він поставив на землю другу головку.

— Біжи за першою!

Гур-гур-гур!

Третя теж покотилася. За нею четверта.

Невдовзі всі сири розбіглися по схилу: один за кущ, другий у траву, третій до канави.

— Зустрінемося на ринку! — гукнув їм господар і пішов до міста з порожнім кошиком.

На ринку він чекав годину. Потім ще одну.

— Ви не бачили моїх сирів? — питав продавців.

— А хто їх мав принести?

— Вони самі.

Тут один торговець ледве втримав усмішку.

— Може, вони з дороги звернули?

Сировар подумав і ляснув себе по лобі.

— Авжеж! Круглий сир добре котиться, але погано читає вказівники.

Наступного дня він повернувся на схил із дітьми. Вони знайшли майже всі головки, а відтоді сир їздив на ярмарок лише в кошику з міцною кришкою.

Ще одного року після свята в селян залишилося багато солоної риби.

— Покладемо її в ставок, — запропонував хтось. — Нехай плаває, росте, а наступного року матимемо ціле рибне багатство.

Так і зробили.

Минув рік. Ґотемці прийшли до ставка з кошиками, але не знайшли там своєї солоної риби. Лише великий вугор ковзнув поміж лататтям.

— Ось хто все з’їв! — вигукнув хтось.

— Треба його покарати!

— Як?

Один найсерйозніший чоловік задумливо сказав:

— Переселімо його в інший ставок. Нехай подумає над своєю поведінкою.

Вугра обережно перенесли у відро й випустили в сусідню водойму.

Він миттю зник у воді, очевидно зовсім не засмучений.

А стара рибалка, що спостерігала за всім із берега, сказала:

— Наступного разу спершу з’ясуйте, чи може солона риба ожити.

— Гарна думка, — відповіли ґотемці. — Треба було почати саме з цього.

Та найбільше в селі любили розповідати історію про дванадцятьох рибалок.

Одного дня дванадцять друзів вирушили до річки. Вони переходили мілководдя, ловили рибу, сміялися й повернулися мокрі до колін.

Раптом один сказав:

— Ми заходили у воду. А раптом хтось не повернувся? Давайте порахуємося.

Він показав пальцем на товаришів:

— Один, два, три… одинадцять!

— Нас було дванадцять! — зойкнули всі.

Другий порахував:

— Один, два, три… теж одинадцять!

Третій отримав той самий результат.

Ніхто не здогадався порахувати самого себе.

Друзі вже ходили берегом і кликали «зниклого», коли повз проїжджала мандрівниця.

— Кого шукаєте?

— Нашого дванадцятого товариша!

— Станьте в ряд, — сказала вона.

Усі стали.

Мандрівниця дала першому камінчик.

— Передай сусідові й назви число.

— Один.

Другий передав далі:

— Два.

Так камінчик дійшов до останнього.

— Дванадцять!

Рибалки аж підстрибнули.

— Знайшовся!

— А де він був?

Мандрівниця засміялася:

— Кожен із вас носив його із собою. Ви просто забували додати себе.

Із того дня в Ґотемі, коли хтось надто довго шукав очевидне, йому казали:

— Спершу порахуй себе.

Була й історія про зайця-листоношу.

Селяни згадали, що треба передати орендну плату власникові землі, але ніхто не хотів іти далеко.

— У мене є заєць, — сказав один. — Він швидкий. Нехай доставить торбинку.

На шию зайцеві прив’язали не гроші, а легку записку з привітанням, щоб перевірити задум.

— Спочатку біжи прямо, потім ліворуч біля дуба, далі до великого будинку, — старанно пояснювали йому.

Заєць вислухав, поворушив вухами й, щойно його відпустили, помчав просто в поле.

— Він знає коротку дорогу! — захоплено сказав один.

— Авжеж, — відповів інший. — Особливо до моркви.

Наступного дня плату все-таки поніс звичайний посланець.

Минали роки, а сусідні села все розповідали й розповідали про «мудреців із Ґотема».

Та самі ґотемці не сердилися.

— Якщо люди сміються з наших історій, — казали вони, — значить, хоча б на кілька хвилин у світі стає веселіше.

А дехто додавав:

— І не забудьте: найкумедніша дурниця часто починається з дуже серйозного обличчя.

Тому, коли хтось у Ґотемі пропонував сперечатися через ще не куплених овець, відправити сир самостійно на ярмарок або знайти дванадцятого серед одинадцяти, сусіди не поспішали насміхатися.

Вони спершу питали:

— А може, тут заховався урок?

І майже завжди знаходили його: перевіряй, перш ніж робити висновок; не сварись через те, чого ще немає; не вимагай від природи жити за твоїми правилами; а коли рахуєш усіх — не забудь про себе.

І майже завжди знаходили його: перевіряй, перш ніж робити висновок; не сварись через те, чого ще немає; не вимагай від природи жити за твоїми правилами; а коли рахуєш усіх — не забудь про себе.