Мишка Тітті й мишка Татті

Мишка Тітті й мишка Татті

Робоча українська назва: Мишка Тітті й мишка Татті

Жили собі в маленькому будиночку дві мишки — Тітті й Татті.

Тітті любила все робити швидко.

Татті любила все робити акуратно.

І якось уранці вони вирушили в поле збирати колоски, що залишилися після жнив.

Тітті знайшла золотий колосок.

Татті знайшла золотий колосок.

І обидві понесли свої колоски додому.

— Зварімо пудинг! — запропонувала Тітті.

— Зварімо, — погодилася Татті. — Але не поспішай біля гарячої каструлі.

Вони змололи зернятка, додали молока, трішки меду й дрібку кориці.

Татті зробила маленький пудинг.

Тітті зробила маленький пудинг.

І обидві поставили їх варитися.

Та Тітті, як завжди, поспішила.

— Я сама! Я швиденько! — вигукнула вона й потягнулася до каструлі.

Каструля хитнулася.

— Тітті, обережно! — крикнула Татті.

Татті встигла відсунути подругу, а гаряча вода вихлюпнулася на підлогу. Тітті не постраждала, тільки промочила лапки й дуже злякалася.

Вона сіла на лавку й схлипнула.

Татті принесла рушник, витерла їй лапки й теж засмутилася.

Триногий табурет, що стояв біля печі, почув її зітхання й запитав:

— Татті, чому ти сумуєш?

— Тітті налякалася, вода розлилася, пудинг ледь не пропав, тому я сумую.

— Якщо Татті сумує, а Тітті налякалася, тоді я пострибаю! — заявив табурет.

І почав:

Гуп! Гуп! Гуп!

Мітла в кутку побачила це й запитала:

— Табурете, чому ти стрибаєш?

Табурет відповів:

— Тітті налякалася,

Татті сумує,

а я тому стрибаю!

— Якщо ти стрибаєш, тоді я підмітатиму! — сказала мітла.

Шурх! Шурх! Шурх!

Вона заходилася так завзято мести, що погнала борошняний пил просто до дверей.

Двері чхнули:

— Апчхи! Мітло, чому ти метеш так шалено?

Мітла відповіла:

— Тітті налякалася,

Татті сумує,

табурет стрибає,

а я тому підмітаю!

— Якщо ти підмітаєш, тоді я буду грюкати! — вирішили двері.

Грюк! Грюк! Грюк!

Вікно затремтіло у рамі.

— Двері, навіщо ви грюкаєте?

Двері відповіли:

— Тітті налякалася,

Татті сумує,

табурет стрибає,

мітла підмітає,

а ми тому грюкаємо!

— Якщо ви грюкаєте, тоді я буду рипіти! — сказало вікно.

Рип-рип! Рип-рип!

Під вікном стояла стара садова лавка.

— Віконце, чому ти рипиш?

Вікно відповіло:

— Тітті налякалася,

Татті сумує,

табурет стрибає,

мітла підмітає,

двері грюкають,

а я тому риплю!

— Якщо ти рипиш, тоді я побігаю довкола будинку! — заявила лавка.

І, повірте чи ні, підхопила свої чотири ніжки та побігла.

Туп-туп-туп-туп!

Навколо будинку росло велике горіхове дерево.

— Лавко, чого це ти бігаєш кругами?

Лавка, не зупиняючись, прокричала:

— Тітті налякалася,

Татті сумує,

табурет стрибає,

мітла підмітає,

двері грюкають,

вікно рипить,

а я тому бігаю!

Горіхове дерево задумалося.

— Якщо всі так хвилюються, тоді я скину кілька листочків!

Ш-ш-ш-ш!

І зелене листя закружляло в повітрі.

На гілці сиділа маленька пташка.

— Дерево, чому ти листям сиплеш?

Дерево зашелестіло:

— Тітті налякалася,

Татті сумує,

табурет стрибає,

мітла підмітає,

двері грюкають,

вікно рипить,

лавка бігає,

а я тому листя скидаю!

Пташка розправила крила.

— Якщо листя летить, тоді й я влаштую пір’яну заметіль!

Вона так енергійно почала чистити пір’ячко, що кілька пухнастих пір’їнок полетіли вниз.

Саме в цей час стежкою йшла дівчинка з глечиком молока.

Пір’їнка сіла їй просто на ніс.

— Апчхи!

Дівчинка ледь утримала глечик.

— Пташко, навіщо ти сиплеш пір’ям?

Пташка защебетала:

— Тітті налякалася,

Татті сумує,

табурет стрибає,

мітла підмітає,

двері грюкають,

вікно рипить,

лавка бігає,

дерево листя скидає,

а я тому пір’ячко чищу!

Дівчинка подивилася на глечик.

— Якщо всі щось роблять, то я…

Вона вже хотіла вихлюпнути молоко на траву, але раптом зупинилася.

— Стривайте. А чому я маю його виливати? Молоко чекають удома.

Усі на мить притихли.

Навіть лавка перестала бігати.

На сусідньому дворі старий майстер лагодив солом’яний дах. Він спустився зі драбини й запитав:

— Чого це тут такий гармидер?

Дівчинка пояснила:

— Тітті налякалася,

Татті сумує,

табурет стрибає,

мітла підмітає,

двері грюкають,

вікно рипить,

лавка бігає,

дерево листя скидає,

пташка пір’ячко чистить…

А я вирішила молоко не розливати.

Старий майстер почухав потилицю.

— Розумне рішення. Бо якщо кожен, почувши про чужу біду, почне ще щось перекидати, грюкати й розсипати, незабаром ніхто вже не згадає, з чого все почалося.

— А з чого все почалося? — запитала лавка.

— З Тітті! — згадало вікно.

— Вона налякалася! — сказала мітла.

— І вода розлилася! — додав табурет.

Усі кинулися до будинку.

Тітті сиділа на лавці, загорнувши лапки в рушник. Вона вже не плакала, але виглядала трохи винною.

— Я поспішила, — сказала вона. — Татті попереджала мене.

— Найважливіше, що ти ціла, — відповів старий майстер. — А тепер замість великої метушні зробімо одну маленьку корисну справу кожен.

Табурет перестав стрибати й став біля столу.

Мітла спокійно підмела підлогу.

Двері перестали грюкати й відчинилися, щоб випустити пару.

Вікно перестало рипіти й впустило свіже повітря.

Лавка повернулася на своє місце під горіхом.

Дерево припинило сипати листям.

Пташка зібрала кілька сухих гілочок для свого гнізда.

Дівчинка віднесла молоко братам і сестрам, а потім повернулася допомогти.

Старий майстер перевірив, чи каструля стоїть стійко.

А Тітті й Татті знову взялися до пудингу.

Цього разу Тітті не поспішала.

— Спершу рукавички, — сказала вона.

— Правильно, — кивнула Татті.

— Потім міцно беремо ручки.

— Правильно.

— І не тягнемо гарячу каструлю самі.

— Дуже правильно.

Невдовзі два маленькі пудинги були готові.

Тітті зробила пудинг.

Татті зробила пудинг.

І обидві сіли їх їсти.

Табурет стояв тихо.

Мітла відпочивала в кутку.

Двері не грюкали.

Вікно не рипіло.

Лавка не бігала.

Горіхове дерево тихенько шелестіло.

Пташка співала.

А коли Тітті спробувала проковтнути ложку пудингу надто швидко, Татті лише підняла брову.

Тітті зупинилася, подула на ложку й сказала:

— Добре-добре. Я пам’ятаю: не кожну справу треба робити швидше за всіх.

І всі навколо були з цим цілком згодні.

І всі навколо були з цим цілком згодні.