На схід від Сонця й на захід від Місяця

На схід від Сонця й на захід від Місяця

Робоча українська назва: На схід від Сонця й на захід від Місяця

Далеко на півночі, де взимку сутінки приходять рано, а гори відбиваються у фіордах, жила велика родина. Вони мали маленьку хатину, кілька кіз і стільки дітей, що за вечерею доводилося ставити лаву ще й біля дверей.

Родина була небагата, але в домі завжди знаходилося місце для ще однієї миски супу й ще одного доброго слова.

Наймолодша донька любила виходити до моря перед сном. Вона слухала хвилі й уявляла, що за темною водою починаються дороги, яких немає на жодній карті.

Одного зимового вечора, коли вітер крутив сніг навколо даху, у двері хтось постукав.

Батько відчинив — і відступив на крок.

На порозі стояв величезний білий ведмідь.

Його шерсть була чиста, мов свіжий сніг, а очі — спокійні й людяні.

— Не бійтеся, — сказав ведмідь. — Я прийшов не по їжу й не по худобу. Мені потрібна допомога.

У хаті стало так тихо, що було чути потріскування дров.

Ведмідь розповів, що живе далеко за горами у зачарованому замку й не може сам звільнитися від старого закляття.

— Мені потрібна людина, яка погодиться прожити в моєму домі рік і один день, — сказав він. — Я не маю права наказувати чи забирати когось силою. Якщо ніхто не захоче, я піду.

Батько розгубився. Мати міцно стиснула руки.

Та наймолодша донька вийшла вперед.

— А що буде зі мною там?

— Ти матимеш власну кімнату, їжу, книжки, усе потрібне. Зможеш піти, якщо відчуєш небезпеку. Я лише прошу не намагатися зняти чари раніше часу.

Дівчина довго дивилася на ведмедя.

Їй було страшно. Але в його голосі не було погрози.

— Дай мені ніч подумати.

— Звичайно.

Вранці вона сказала родині:

— Я поїду. Не тому, що мушу. Я хочу зрозуміти, що це за закляття. І якщо мені стане недобре, я повернуся.

Білий ведмідь опустився на коліна, щоб дівчині було легше сісти йому на спину.

Вони вирушили через засніжені ліси.

Довго їхня дорога йшла поміж соснами. Потім вони піднялися на перевал, де хмари пливли нижче від гір. Нарешті перед ними з’явилася скеля. У ній відчинилися великі двері, яких дівчина спершу навіть не помітила.

За дверима був замок.

У залах горіли сотні ламп, каміни самі підтримували вогонь, а столи накривалися, щойно хтось сідав їсти. Та слуг ніде не було видно. Лише іноді десь далеко чулося легке шурхотіння, наче невидимі руки поправляли фіранки чи ставили чашку на полицю.

Білий ведмідь показав дівчині бібліотеку, зимовий сад і кімнату з вікном на зоряне небо.

— Тут ти житимеш, — сказав він.

Дні минали спокійно. Ведмідь часто приходив увечері. Вони грали в шахи, говорили про гори й море. Він знав безліч старих легенд і вмів слухати не перебиваючи.

Та було в замку одне дивне правило.

Уночі, коли лампи гасли, до кімнати дівчини іноді приходив невідомий юнак. Вона чула голос, але в темряві не бачила обличчя. Він ніколи не наближався без дозволу, а якщо вона питала, хто він, відповідав:

— Поки що не можу сказати. Якщо рік і один день минуть, ти все дізнаєшся.

Дівчина здогадувалася, що юнак і білий ведмідь якось пов’язані.

Минуло кілька місяців. Вона сумувала за родиною, і ведмідь сам запропонував:

— Відвідай їх. Тільки прошу: не дозволяй нікому переконати тебе порушити єдину умову чарів. Не запалюй світла, щоб побачити нічного гостя.

— Я пам’ятатиму.

Він відвіз її додому.

Рідні зустріли дівчину зі сльозами й обіймами. Вона розповіла про замок, бібліотеку, зимовий сад і про таємничого гостя.

Мати занепокоїлася.

— Ти зовсім не знаєш, хто приходить до тебе вночі. А раптом там приховується небезпека?

— Він жодного разу не зробив мені зла.

— Може, й так. Але я б узяла маленьку лампу й хоч раз подивилася.

Дівчина вагалася.

Увечері перед від’їздом мати дала їй крихітну олійну лампу.

— Просто май її при собі.

Коли дівчина повернулася до замку, кілька ночей вона навіть не торкалася лампи.

Та слова матері не виходили з голови.

Нарешті однієї ночі, коли таємничий гість заснув у кріслі біля вогнища, дівчина запалила лампу.

Перед нею був молодий принц.

Він спав, поклавши голову на руку, і здавався таким звичайним, що дівчина відчула не страх, а величезне полегшення.

— То ось у чому таємниця, — прошепотіла вона.

У цю мить крапля гарячої олії впала з лампи на підлогу. Принц прокинувся.

Він побачив світло й зблід.

— Ти запалила лампу.

— Я злякалася, що не знаю, хто ти. Пробач.

— Я розумію, — сумно сказав принц. — Але закляття було влаштоване саме так. Удень я мав бути білим ведмедем. Якби ти прожила тут рік і один день і не намагалася розкрити таємницю силоміць, чари б розсипалися назавжди. Тепер мене заберуть до замку, що лежить на схід від Сонця й на захід від Місяця.

— Хто забере?

— Троляча королева, яка й наклала закляття. Вона хоче вирішити мою долю за мене.

Замок навколо них затремтів.

Вікна погасли одне за одним.

— Я знайду тебе, — сказала дівчина.

— Туди не веде жодна людська дорога.

— Тоді знайду нелюдську.

На ранок вона прокинулася просто неба. Замок зник. Біля неї лежав лише маленький згорток із дорожнім плащем.

Дівчина рушила на схід.

Вона йшла три дні й три ночі, доки не побачила стару жінку біля хатини. У руках та тримала золоте яблуко.

— Куди прямуєш сама? — спитала старенька.

— До замку на схід від Сонця й на захід від Місяця.

— Я не знаю дороги. Але, може, знає Східний Вітер. А це візьми. Іноді коштовність потрібна не для того, щоб нею володіти, а щоб відчинити двері.

Вона дала дівчині золоте яблуко й покликала Східний Вітер.

Вітер прилетів, свистячи у верхівках дерев.

— На схід від Сонця й на захід від Місяця? Ні, так далеко я не бував. Але я віднесу тебе до мого брата, Західного Вітру.

Він підхопив дівчину, і вони полетіли над полями й річками.

Західний Вітер теж не знав усієї дороги. Він поніс її до Південного. Південний — до Північного.

Північний Вітер був старий і сердитий. Його борода складалася з крижинок.

— Я раз бачив той замок, — прогуркотів він. — Ледь повернувся звідти. Дорога довга й важка.

— Я все одно мушу спробувати.

Північний Вітер подивився на неї уважно.

— Тоді тримайся міцно.

Вони летіли так високо, що море внизу здавалося темною тканиною. Дівчина сховала обличчя в плащ, а вітер ніс її далі й далі, доки на обрії не з’явилися чорні гори.

На найвищій стояв замок, срібний від місячного світла.

— Далі сама, — сказав Північний Вітер. — І пам’ятай: не всяку силу треба перемагати силою.

Дівчина подякувала й піднялася до воріт.

У дворі вона побачила тролячу принцесу в розкішному вбранні. Та крутила в руках ключі.

— Чого тобі?

Дівчина дістала золоте яблуко.

Очі троля засяяли.

— Я хочу його.

— Віддам, якщо дозволиш мені поговорити з принцом наодинці.

— Одну годину, — погодилася троляча принцеса.

Та перед зустріччю вона дала принцові напій, від якого він заснув. Дівчина говорила до нього всю годину, але він не прокинувся.

Наступного дня дівчина зустріла біля замку іншу стареньку, яка подарувала їй золотий гребінь. Вона знову виміняла його на годину розмови. І знову принц спав.

Третього дня їй дістався маленький золотий прядильний круг.

Проте цього разу один молодий слуга, який чув, як дівчина дві ночі плакала біля сплячого принца, розповів йому правду.

— Не пий сьогодні нічого, що тобі принесуть.

Увечері принц лише торкнувся губами чаші й відставив її.

Коли дівчина зайшла, він був не сплячий.

— Ти справді прийшла, — сказав він.

— Я ж обіцяла.

Вони довго говорили. Не про чарівні замки, а про те, що обоє зробили помилки. Вона порушила довіру зі страху. Він приховував надто багато й сподівався, що мовчання саме все вирішить.

— Якщо ми виберемося звідси, — сказала дівчина, — більше ніяких загадкових умов без пояснень.

— Домовилися.

Зранку троляча королева оголосила останнє випробування. Вона принесла білу сорочку з темною плямою воску.

— Хто зуміє випрати її так, щоб тканина стала чистою, той доведе, що може розплутувати мої чари.

Тролі терли сорочку грубими щітками, лили на неї гарячу воду, посипали дивними порошками. Пляма лише розповзалася.

Дівчина попросила спробувати.

Вона принесла прохолодну воду, м’яке мило й терпляче почала промивати тканину. Потім згадала, як удома мати виводила плями з білизни: не поспіхом, а обережно, шар за шаром.

Незабаром сорочка стала чистою.

Троляча королева зрозуміла, що її чари втратили силу. Замок затремтів, але цього разу не від небезпеки. Зі стін посипалася сіра пилюка, важкі двері самі відчинилися, а всі, кого тримали там проти волі, побачили дорогу назовні.

Принц і дівчина вийшли з замку разом.

— Куди тепер? — запитав він.

Вона подивилася на світле небо.

— Спочатку додому. Моя родина має знати, що я жива. А потім вирішимо.

Північний Вітер чекав за горою. Цього разу він навіть не бурчав.

— Ну що, знайшла?

— Знайшла.

— Тоді тримайтеся обоє.

Дорогою назад вони зупинилися в кожної старенької, подякували Східному, Західному й Південному Вітрам, а золоте яблуко, гребінь і прядильний круг лишилися у тролів як дрібниці, що допомогли відчинити великі двері.

Коли дівчина повернулася до рідної хатини, її зустрічали всією родиною. Мати обійняла її й сказала:

— Я хотіла вберегти тебе, а своєю порадою лише налякала ще більше.

— Ти хвилювалася за мене. А рішення все одно було моє, — відповіла донька.

Принц не просив її одразу їхати до його королівства. Він залишився гостювати, навчився лагодити старий човен батька й навіть кілька разів програв молодшим дітям у сніжки.

Лише згодом, коли вони обоє зрозуміли, що хочуть бути разом не через закляття й не через стару обіцянку, а за власним вибором, у двох королівствах відсвяткували весілля.

І ще багато років, коли на півночі починалася хуртовина, дівчина виходила до вікна й слухала вітер.

Іноді їй здавалося, що десь високо Північний Вітер сміється у хмарах і нагадує:

навіть якщо потрібне місце лежить на схід від Сонця й на захід від Місяця, дорога до нього з’являється для того, хто не перестає шукати — і вміє не лише йти вперед, а й визнавати власні помилки.

навіть якщо потрібне місце лежить на схід від Сонця й на захід від Місяця, дорога до нього з’являється для того, хто не перестає шукати — і вміє не лише йти вперед, а й визнавати власні помилки.