Нагорода за чесність

Нагорода за чесність

Робоча українська назва: Нагорода за чесність

Давним-давно на півночі Лаосу жила дуже бідна родина: батько, мати й син.

У них не було ні поля, ні худоби, ні крамниці. З усього майна найбільше вони цінували стару сокиру з дерев’яним держаком.

Щоранку родина вирушала до лісу. Батько рубав сухі гілки, син складав їх докупи, а мати допомагала зв’язувати хмиз у в’язки. Увечері вони продавали дрова й купували рис та найнеобхідніше.

— Сокира в нас стара, — казав син, — але без неї ми б не впоралися.

— Тому й бережемо її, — відповідав батько.

Одного дня вони нарубали добру купу дров. Сокиру поклали біля пенька, а самі відійшли трохи далі по міцні ліани, щоб зв’язати в’язки.

Саме тоді лісовою дорогою проїжджав правитель тієї місцевості зі своїми супутниками. Один ніс блискучу срібну сокиру, інший — золоту.

Правитель помітив на землі стару робочу сокиру.

— Візьміть її, — сказав він. — Хочу побачити, чи господар упізнає своє майно, якщо поруч лежатимуть речі значно дорожчі.

Коли родина повернулася, сокири не було.

Вони шукали під листям, за пеньком, уздовж стежки.

— Може, ми залишили її в іншому місці? — сподівався син.

Та батько добре пам’ятав, де поклав інструмент.

Мати сіла на повалене дерево.

— Що ж ми тепер робитимемо? Нову купити не можемо.

Усі троє засмутилися. Без сокири вони не могли заготовляти дрова, а без дров — заробляти на їжу.

Незабаром тією ж дорогою повертався правитель.

— Чому ви такі сумні? — запитав він.

Батько відповів:

— У нас була одна сокира. Стара, звичайна, з дерев’яним держаком. Ми залишили її тут на кілька хвилин, а тепер вона зникла. Для когось це дрібниця, а для нас — єдиний робочий інструмент.

Правитель кивнув одному зі своїх людей.

Той виніс срібну сокиру. Вона блищала так яскраво, що син аж затамував подих.

— Може, це ваша? — запитав правитель.

Родина подивилася на неї.

— Ні, — одразу сказав батько. — Наша зовсім не така.

— Але ця краща, — зауважив правитель. — Срібна.

— Можливо, краща, — відповіла мати, — та вона не наша.

Тоді винесли золоту сокиру.

Вона сяяла на сонці, мов маленький промінь.

— А ця?

Син похитав головою.

— Ні. Наша була зі сталевим лезом і потертою дерев’яною ручкою. На ручці ще була темна подряпина.

Правитель уважно подивився на хлопця.

— Ти міг би сказати, що золота сокира ваша. Ніхто б не довів протилежного.

Хлопець замислився лише на мить.

— Але тоді ми знали б, що взяли чуже.

Правитель усміхнувся.

— Добре сказано.

Він подав знак, і слуга приніс третю сокиру.

Стару. З дерев’яним держаком. І з тією самою темною подряпиною.

— Наша! — вигукнула вся родина разом.

Батько взяв її так обережно, ніби то була найдорожча річ на світі.

— Дякуємо. Тепер ми знову зможемо працювати.

Правитель запитав:

— Ви не сердитеся, що я вирішив вас перевірити?

Батько відповів:

— Нам було страшно втратити сокиру. Але тепер вона повернулася, і цього достатньо.

Правитель замислився.

Він бачив чимало людей, які заради багатства назвали б чужу річ своєю. А ці троє, які мали так мало, не захотіли взяти навіть срібло й золото, що лежало просто перед ними.

— Тоді нехай чесність не залишиться без відповіді, — сказав він.

Він наказав повернути родині їхню стару сокиру, а разом із нею подарував нові інструменти й достатньо грошей, щоб вони могли спокійно пережити важкий час.

— Золото саме по собі не робить людину багатою, — сказав правитель. — Я зустрічав заможних людей, яким завжди було мало. А ви мали одну стару сокиру й усе одно не потягнулися до чужого. Бережіть це багатство.

Родина повернулася додому.

Син дорогою раз у раз озирався на нові інструменти.

— Тату, виходить, якби ми збрехали, то, може, отримали б золоту сокиру.

— Може, й отримали б, — відповів батько. — Але щоразу, беручи її до рук, пам’ятали б, якою ціною вона нам дісталася.

Мати додала:

— А наша стара сокира легка не тому, що мало важить. Просто з нею на серці спокійно.

Відтоді родина жила трохи краще, але працювати не перестала. Стару сокиру вони ще довго зберігали в домі.

І коли син виріс, він розповідав своїм дітям, що одного дня перед їхньою родиною лежали срібло й золото, а найціннішою виявилася проста відповідь:

— Ні. Це не наше.

Бо чесність іноді не приносить миттєвої нагороди. Але вона залишає людині те, що важко купити за будь-які гроші: довіру інших і спокій у власному серці.

Бо чесність іноді не приносить миттєвої нагороди. Але вона залишає людині те, що важко купити за будь-які гроші: довіру інших і спокій у власному серці.