Нагорода за працьовитість

Нагорода за працьовитість

Давно-давно біля зелених пагорбів, де поміж широкими луками текла річка, жила молода жінка з двома доньками. Колись їхня родина мала достаток, але батька дівчаток вони рано втратили, і відтоді мати сама дбала про дім, поле й дітей.

Вона працювала від світанку до вечора. Доньки теж допомагали, хоча були ще малі: носили воду, збирали сухе гілля, перебирали зерно. Та одного року врожай виявився бідним. Коли почалися весняні дощі, у коморі залишилося зовсім мало запасів.

– Нам треба піти до вашої бабусі, – сказала мати. – Вона живе за пагорбами. Попросимо трохи зерна, щоб вистачило до нового врожаю.

Дівчатка зраділи дорозі. Ранок був ясний, трава блищала після дощу, а навколо розкривалися червоні, сині й білі квіти. Спочатку стежка бігла рівниною, потім повернула до пагорбів і стала вузькою. Над нею спліталися гілки, а між камінням дзюрчав струмок.

Раптом просто попереду на стежці з’явився величезний змій. Це був не звичайний змій, а лихий дух, який умів набувати різних подоб.

Мати крикнула дітям:

– Біжіть! Не озирайтеся!

Дівчатка кинулися між кущами. Вони бігли, доки вже не чули нічого, крім власного дихання та шелесту листя. Лише коли знайшли великий камінь і сховалися за ним, наважилися зупинитися.

Мати не прийшла.

Минала година за годиною. Сонце почало хилитися до заходу. Дівчатка зрозуміли, що залишилися самі, і тихо заплакали.

Тут у траві почулися кроки.

До них наближалася старенька з невеликим горщиком їжі. Побачивши дітей, вона зупинилася.

– Чому ви тут самі? – лагідно запитала вона.

Дівчатка розповіли про дорогу, змія й про те, що не знають, як знайти бабусин дім.

Старенька сіла поруч.

– Витріть сльози, – сказала вона. – Якщо вам нікуди йти, я подбаю про вас. Від сьогодні можете звати мене бабусею.

Та ця жінка була не просто старенькою. Вона була могутньою чарівницею.

– Тут небезпечно, – сказала вона. – А в лісі я знаю місце, де вас ніхто не скривдить.

Вона торкнулася долонями плечей дівчаток, прошепотіла кілька слів, і сталося диво. Дівчатка перетворилися на двох прекрасних пташок. Сама чарівниця теж стала птахом, і всі троє злетіли над пагорбами.

Вони оселилися у великому тихому лісі. Там були чисті струмки, папороті, квіти й дерева, повні ягід. Дівчатка росли, вчилися бути сміливими, уважними й допомагати одна одній.

Минуло багато років.

Одного ранку чарівниця сказала:

– Ви вже дорослі. Ліс був для вас прихистком, але тепер настав час знайти власне місце у світі.

Вони знову піднялися в небо й летіли багато днів, поки не побачили велике поселення, поля та людні дороги. Там правив шанований володар.

Чарівниця знову стала старенькою, а сестри повернули людську подобу.

Наступного дня вони попросили дозволу оселитися неподалік. Їм показали ділянку землі й місце для дому.

– Каркас нам допоможуть поставити, – сказали їм. – А далі облаштовуйтеся, як умієте.

Сестри не злякалися роботи. Вони разом із чарівницею взялися до справи. Підбирали міцні гілки, рівно вкладали траву на покрівлю, плели огорожу. До вечора їхній невеликий дім уже стояв готовий, охайний і затишний.

Сусіди дивувалися:

– Оце так! Вони щойно прийшли, а вже мають лад у дворі.

Та сестри не вихвалялися. Наступного ранку вони пішли на поле.

– Працюйте рівно й не поспішайте, – порадила чарівниця. – Дивіться вперед і робіть добре те, що зараз у ваших руках.

Вони взяли мотики й почали розчищати землю. Сонце піднімалося вище, руки втомлювалися, але сестри підтримували одна одну піснею. Коли опівдні зупинилися відпочити, то самі здивувалися, скільки встигли.

Наступного дня вони повернулися. Потім ще раз. І ще.

День за днем поле ставало ширшим і доглянутішим. Коли прийшли дощі, молоді сходи піднялися густою зеленою стіною. Кукурудза виросла високою, зерно наливалося, а бур’янів майже не було.

Люди почали говорити про нових сусідок.

– Вони не бояться роботи.

– І все роблять разом.

– А ще не відмовляють, коли комусь потрібна допомога.

Звістка дійшла й до правителя. Він вирішив сам побачити їхнє поле.

Коли прийшов, довго мовчки дивився на рівні рядки рослин.

– У мене багато помічників, – нарешті сказав він, – але такого доглянутого поля я давно не бачив. Як вам це вдалося?

Старенька усміхнулася.

– Тут немає великої таємниці. Треба робити свою справу сумлінно, не кидати її на півдорозі й допомагати одне одному. А ще трохи чарів ніколи не завадить добрим людям.

Усі засміялися.

Серед тих, хто прийшов із правителем, були двоє його дорослих синів. Вони помітили не лише красу сестер, а й те, як упевнено ті працюють, як розмовляють із людьми і як дбайливо ставляться одна до одної.

Згодом молоді люди почали частіше зустрічатися. Вони разом працювали на полях, ходили до річки, слухали вечірні пісні й багато розмовляли.

Коли кожна із сестер вирішила, що хоче поєднати життя з одним із братів, у поселенні влаштували велике свято. Та головною нагородою для них були не подарунки й не святкові прикраси.

Вони мали свій дім, урожай, повагу людей і майбутнє, яке збудували власними руками.

Чарівниця залишалася з ними ще деякий час. Вона бачила, що обидві сестри щасливі, що їх поважають і що вони самі можуть подбати про себе та інших.

Одного ранку старенька покликала їх до річки.

– Колись я знайшла двох наляканих дітей за великим каменем, – сказала вона. – А тепер переді мною дві сильні жінки. Пам’ятайте: праця важлива не тому, що за неї обов’язково дадуть нагороду. Вона допомагає нам вирости, навчитися й створити те, чого раніше не було.

Сестри обійняли свою названу бабусю.

А коли на мить відвернулися до води, за спиною почувся легкий помах крил.

Над річкою летів красивий птах.

Він зробив коло над їхнім полем, блиснув пір’ям у сонячному світлі й зник за зеленими пагорбами.

Сестри усміхнулися. Вони знали, хто це був.

І відтоді, коли робота здавалася важкою, вони згадували слова своєї чарівної бабусі: роби сумлінно те, що можеш сьогодні, і завтрашній день матиме на чому вирости.

І відтоді, коли робота здавалася важкою, вони згадували слова своєї чарівної бабусі: роби сумлінно те, що можеш сьогодні, і завтрашній день матиме на чому вирости.