Найкраще бажання

Найкраще бажання

Робоча українська назва: Найкраще бажання

Жили колись три брати. Старші двоє дуже любили рахувати гроші, хоча грошей у них майже не було. Молодший, якого в родині звали Чобітком, більше любив слухати людей і помічати те, що інші пропускали.

Одного дня трапилося диво: кожному з братів дозволили загадати по одному бажанню.

Старший довго не думав.

— Хочу, щоб щоразу, коли я засуну руку в кишеню, там лежали гроші!

Другий вигукнув:

— І я хочу того самого!

А Чобіток замислився.

— А я хочу, щоб люди бачили не мій одяг і не мої статки, а те, з яким серцем я до них приходжу. І якщо я ставлюся до них по-доброму, нехай і вони захочуть відповісти добром.

Старші брати розсміялися.

— От уже бажання! За доброту нічого не купиш.

Вони засунули руки в кишені — й справді витягли срібні монети. Потім ще раз — і знову монети.

— Бачиш? — сказав старший. — Оце справжнє бажання.

Невдовзі брати вирушили мандрувати. Старші купили гарний віз, новий одяг і заявили, що тепер схожі на великих панів. Молодшому ж веліли стояти позаду біля багажу й при людях називати їх знатними мандрівниками.

Чобіткові це не подобалося, але сперечатися всю дорогу він не став.

Під вечір вони зупинилися біля заїжджого двору. Старші замовили собі найкращу вечерю, а молодшого залишили надворі стерегти речі.

Господиня побачила його у вікно.

— Чого ж ти сам сидиш? — спитала вона, вийшовши у двір.

— Так вирішили мої брати, — відповів Чобіток. — Не хвилюйтеся. Я маю шматок хліба.

Та говорив він без образи, ще й допоміг господині підняти кошик, який вона впустила.

Жінка подумала: «У нього старий плащ, зате добре серце».

— Візьми ось це, — сказала вона й подарувала йому маленькі ножиці. — Варто ними клацнути в повітрі, і вони викроять усе потрібне для одягу.

Чобіток подякував і сховав подарунок.

Наступного дня брати дісталися другого заїжджого двору. І знову старші пішли всередину, а молодшого залишили при возі.

Там Чобіток допоміг господарям занести мішки, напоїв змореного коня й полагодив дитячу дерев’яну іграшку.

— Ти вмієш робити приємне, не питаючи, що отримаєш за це, — сказала господиня. — Тримай чарівну скатертину. Розгорнеш її — і на ній з’явиться добра їжа для тих, хто голодний.

На третьому заїжджому дворі він отримав маленький срібний краник.

— Повернеш його, — пояснив господар, — і потече той напій, який доречний: вода, молоко, ягідний морс, яблучний сік або теплий медовий узвар.

— Оце подарунки, — дивувався Чобіток. — А я ж нічого не просив.

— Може, саме тому й отримав, — відповів господар.

Нарешті брати прибули до королівського палацу. Старші представилися важливими мандрівниками, блиснули золотими ґудзиками й почали витягати монети з кишень. Їх одразу поселили в гарних кімнатах.

Чобітка в простому одязі палацова варта прийняла за бідного подорожнього й відвезла на невеликий острів неподалік. Туди в той час відправляли людей, яких не хотіли бачити на пишних святах: бездомних, жебраків, мандрівників без грошей.

Чобіток озирнувся. Хтось сидів у дірявій сорочці. Хтось ділив останню скоринку хліба. Діти мерзли біля старого причалу.

— Ну що ж, — сказав він. — Тепер я знаю, навіщо мені подарували ці речі.

Клац-клац! — запрацювали чарівні ножиці.

З повітря падали теплі сорочки, штани, сукні, плащі, шапки й рукавиці.

Потім Чобіток розгорнув скатертину.

І на ній з’явилися гарячий хліб, овочевий суп, запечені яблука, каша з ягодами та ціла гора пиріжків.

— А тепер питво! — сказав він і повернув срібний краник.

Для дітей потік солодкий морс, для когось — прохолодна вода, для старших — теплий узвар.

Острів, який увечері був похмурим і мовчазним, раптом наповнився сміхом і розмовами.

Наступного ранку палацові слуги привезли звичайний скромний сніданок і здивувалися: люди на острові були нагодовані, охайно одягнені й навіть ділилися їжею між собою.

Новина швидко дійшла до королівської доньки.

— Хто це зробив? — спитала вона.

— Той самий хлопець у старому плащі, якого вчора відвезли на острів.

Принцеса наказала запросити Чобітка до палацу.

— Кажуть, у тебе чарівні ножиці, — сказала вона.

— Є, — відповів він.

— Продаси?

— Ні. Але можу показати, як ними користуватися.

Він клацнув ножицями, і на столі з’явився відріз теплого синього сукна.

Принцеса простягла руку до тканини, але Чобіток сказав:

— Найкраще в цих ножицях не те, що вони роблять гарний одяг. А те, що ніхто не мусить мерзнути, поки в нас є змога допомогти.

Принцеса задумалася.

Наступного дня вона попросила показати чарівну скатертину. Ще через день — срібний краник.

Чобіток не продавав жодного подарунка. Натомість запропонував:

— Дозвольте людям з острова приходити працювати до міста, навчатися ремесел і сідати за один стіл з іншими. Тоді мої речі справді принесуть користь.

Принцеса погодилася. І невдовзі замість сумного острова з’явився невеликий гостинний двір: там подорожні могли перепочити, поїсти, знайти роботу або попросити допомоги.

Принцеса часто приходила туди сама. Вона розмовляла з Чобітком, бачила, як він слухає людей і як ніколи не вихваляється своїми чарами.

А Чобіток бачив, що принцеса вміє не лише наказувати, а й змінювати рішення, коли розуміє, що вони були несправедливими.

Так вони стали друзями. А згодом, коли обоє зрозуміли, що хочуть і далі бути поруч, вирішили одружитися. Не через чари й не через багатство, а тому, що навчилися поважати одне одного.

Тим часом старші брати все витягали й витягали монети з кишень. Вони купували дорогі речі, хвалилися перед гостями й майже забули, навіщо взагалі вирушили в дорогу.

Коли ж у палаці дізналися, що вони зовсім не ті великі пани, за яких себе видавали, брати страшенно зніяковіли.

Чобіток не став їх карати.

— Гроші у ваших кишенях залишаться, — сказав він. — Але тепер спробуйте зробити з ними щось таке, за що вам подякують не кравці й продавці, а люди.

Старші брати вперше замовкли.

Потім старший купив інструменти для майстерні. Другий допоміг полагодити міст до острова. А з часом обидва навчилися працювати не лише заради себе.

Одного вечора троє братів сиділи разом біля вогню.

— То чиє бажання було найкращим? — усміхнувся Чобіток.

Старший дзенькнув монетою в кишені.

— Колись я б сказав: моє.

Другий похитав головою.

— А тепер думаю, що монети корисні тільки тоді, коли знаєш, що з ними робити.

Чобіток подивився на чарівні ножиці, складену скатертину й маленький срібний краник.

— А я думаю, найкраще бажання — те, після якого добре стає не лише тобі.

І цього разу брати з ним не сперечалися.

І цього разу брати з ним не сперечалися.