Наймолодший із трьох

Наймолодший із трьох

Колись у далекій гірській країні жив цар, у якого було троє синів. Старші вже вважали себе досвідченими воїнами, а наймолодшого всі ще звикли називати хлопцем, хоча він давно виріс і мав гостре око, добре серце та дивовижне терпіння.

Одного року цар тяжко занедужав. До палацу приходили лікарі, знахарі й мудреці, але ніхто не міг повернути йому сили.

Нарешті прибув старий лікар, який довго мовчав біля царського ложа, а потім сказав:

— Є одна надія. У далекому саду росте дерево, на якому раз на рік достигає Яблуко Життя. Хто скуштує його, до того повертаються сили.

— Але ж той сад охороняють велетні, — зітхнув цар. — Кажуть, вони забирають яблуко тієї ж ночі, коли воно достигає.

Старший син одразу виступив уперед.

— Я поїду.

Він дістався далекого саду, оселився під деревом і вирішив не зводити з нього очей. Та вночі на нього напав такий сон, що він проспав до самого ранку. Коли прокинувся, гілка вже була порожня.

Наступного року поїхав середній брат. І з ним сталося те саме.

На третій рік наймолодший син сказав:

— Батьку, дозволь тепер мені.

Цар похитав головою.

— Твої брати сильніші й досвідченіші. Обидва повернулися ні з чим.

— Може, тут потрібна не лише сила, — відповів юнак. — Я хочу спробувати.

Цар нарешті погодився.

Наймолодший дістався чарівного саду саме тоді, коли яблуко почало наливатися золотавим світлом. Уночі його теж огорнула важка дрімота. Тоді юнак узяв із торбини жменю кислих ягід, розтер їх між долонями, вдихнув різкий запах і почав ходити навколо дерева, рахуючи кроки й тихо наспівуючи, аби не заснути.

Опівночі загримів грім. З-за пагорба з’явився велетень і потягнувся до дерева.

— Стій! — вигукнув юнак.

Велетень здивувався: ще ніхто не зустрічав його не уві сні.

Юнак випустив стрілу не в нього, а в землю перед самими ногами. Велетень відсахнувся, перечепився через коріння і, розлючений та наляканий, утік у темряву.

Юнак зірвав Яблуко Життя й привіз його батькові. Щойно цар скуштував кілька шматочків, як щоки його порожевіли, очі проясніли, а за кілька днів він уже сам вийшов у сад.

Усі раділи, та наймолодший не забув велетня.

— Я не хочу мститися, — сказав він братам. — Але хочу дізнатися, чому той ховається під землею і звідки бере силу.

Брати погодилися поїхати з ним.

Сліди привели їх до глибокої ущелини. Вниз спускалася темна прірва, з якої тягнуло теплим повітрям.

Старший брат спробував спуститися на мотузці, але за кілька хвилин закричав:

— Тягніть мене назад! Там страшно!

Середній протримався трохи довше, та теж повернувся.

Тоді наймолодший обв’язався мотузкою.

— Опускайте мене, навіть якщо я почну боятися. Лише коли тричі смикну мотузку, тягніть назад.

Внизу він потрапив у дивний підземний край. Там стояли три кам’яні палаци. Біля першого сиділа дівчина й шила срібною голкою, а поруч у золотій мисці бігали чарівні золоті кіт і мишка.

— Як ти сюди потрапив? — здивувалася вона. — Цей палац належить велетневі. Він тримає мене тут і не дозволяє повернутися додому.

— Тоді ходімо звідси разом.

Юнак не став будити велетня для двобою. Він знайшов ключі, відчинив замкнені двері й вивів дівчину з палацу. Велетень прокинувся надто пізно: двері зачинилися за ним чарівним засувом.

У другому палаці юнак звільнив ще одну дівчину. Там у золотій мисці гралися золота курочка й ласка.

А в третьому палаці він зустрів наймолодшу сестру. Перед нею бігли наввипередки золотий хорт і золота лисиця.

— Це ти прогнав велетня від Яблука Життя, — сказала вона, побачивши його. — Він повернувся сюди сердитий і наказав замкнути всі виходи.

Юнак визволив і її. У стайні вони знайшли трьох дивовижних коней: чорного, червоного й білого. Дівчина дала юнакові по одній волосині з гриви кожного коня.

— Бережи їх, — сказала вона. — Коли буде зовсім скрутно, кинь волосину у вогонь і поклич коня.

Повернувшись до мотузки, юнак спочатку підняв нагору старшу дівчину, потім середню, а потім наймолодшу.

Перед тим як її підняли, вона тихо сказала:

— Я боюся, що твої брати позаздрять тобі й не спустять мотузку знову.

— Вони мої брати, — відповів юнак. — Я мушу їм довіряти.

На жаль, дівчина мала рацію.

Побачивши трьох визволених сестер і дізнавшись, що наймолодша вибрала їхнього молодшого брата, старші образилися.

— Усе найкраще йому! — буркнув один.

І вони пішли, не спустивши мотузки.

Юнак довго сидів у темряві. Потім пригадав пораду дівчини про чарівних баранів, які мали з’явитися в певну ніч і допомогти знайти дорогу нагору. Та в хвилюванні він переплутав порядок і замість світу людей потрапив до Країни Темряви.

Там його прихистила самотня стара жінка.

— Будь мені сином, — сказала вона. — А я буду тобі матір’ю, доки ти не знайдеш дорогу додому.

Юнак попросив води.

Стара сумно похитала головою.

— У нас із водою біда. Джерело перегородив величезний змій. Він нікого до нього не підпускає.

Юнак пішов до джерела. Змій лежав поперек кам’яного проходу й сердито шипів.

— Навіщо ти тримаєш воду тільки для себе? — спитав юнак.

— Бо можу, — відповів змій.

Тоді юнак витяг Меч-Блискавку, знайдений у підземному палаці, й ударив ним об камінь. Спалах освітив ущелину так яскраво, що змій злякався й поповз у свою печеру. Юнак завалив вхід великими каменями, а вода знову побігла до людей.

Того дня всі в Країні Темряви вперше за довгий час напилися досхочу.

Та сама країна лишалася темною. Стара розповіла, що високо на горі живе величезна орлиця. Вона втратила кілька виводків і, гадаючи, що винні люди, закрила крилами шлях сонячному світлу.

Юнак піднявся до її гнізда й побачив, що до пташенят підкрадається інший змій. Він відігнав його Мечем-Блискавкою.

Коли прилетіла орлиця, пташенята защебетали:

— Не сердься! Цей чоловік нас урятував!

Орлиця схилила голову.

— Проси нагороду.

— Віднеси мене до верхнього світу.

— Дорога далека, але я зроблю це.

Юнак попрощався зі старою, подякував їй за доброту й сів орлиці на спину. Вони летіли крізь темряву довго-довго, аж поки попереду не з’явилася тонка золота смуга.

Коли орлиця винесла його у світ людей, сонце вперше пробилося й до нижньої країни.

Юнак повернувся до батьківського міста, але не пішов одразу до палацу. Хотів спершу дізнатися, що сталося без нього.

Він почув, що старші брати видали себе за визволителів трьох дівчат. Вони готували велике свято, та наймолодша дівчина відкладала заручини.

— Я погоджуся на свято лише тоді, — сказала вона, — коли мені принесуть золотих кота й мишку, що граються в золотій мисці.

Ніхто не міг виконати бажання.

Юнак найнявся помічником до місцевого ювеліра. Уночі він кинув у вогонь волосину чорного коня. Кінь з’явився разом із чарівною мискою з золотими котом і мишкою.

Наступного дня дівчина попросила золоту курочку й ласку. Юнак покликав червоного коня.

На третій день вона попросила золотого хорта й лисицю. З’явився білий кінь.

Тоді дівчина зрозуміла: її справжній визволитель повернувся.

На площі зібрався весь двір. Юнак вийшов уперед уже без маскування.

Старші брати зблідли.

— Розкажіть правду самі, — сказав наймолодший. — Я не хочу вам зла. Але чуже добро не стає своїм від того, що його привласнили.

Брати мовчали, а потім зізналися в заздрості й попросили пробачення.

Цар довго дивився на синів.

— Сила без честі нічого не варта, — сказав він. — А справжня відвага не в тому, щоб перемагати ворогів, а в тому, щоб не стати схожим на них.

Старші брати втратили право вихвалятися чужими подвигами, але залишилися в родині й згодом заслужили довіру власними вчинками.

Наймолодший принц одружився з дівчиною, яку покохав у підземному палаці. Її сестри теж самі обрали собі долю.

А три чарівні коні ще довго приходили на поклик, коли комусь у царстві була потрібна швидка допомога.

І кажуть, що відтоді в тій країні дітям розповідають: наймолодший не завжди найслабший, старший не завжди наймудріший, а шлях нагору іноді починається саме там, де здається, що дороги вже немає.

І кажуть, що відтоді в тій країні дітям розповідають: наймолодший не завжди найслабший, старший не завжди наймудріший, а шлях нагору іноді починається саме там, де здається, що дороги вже немає.