Наймолодший принц

Наймолодший принц

Робоча українська назва: Наймолодший принц

Жив колись король, у якого було багато дітей. Старші сини й дочки давно звикли до палацових правил: знали, коли вклонятися, коли мовчати, як сидіти за великим столом і що відповідати радникам.

А наймолодші, брат і сестра, були трохи іншими. Їм подобалося самим вирішувати, куди йти, чого вчитися і з ким дружити. Коли батько почав розпоряджатися їхнім майбутнім так, наче розставляв фігури на шахівниці, вони чемно, але твердо сказали:

— Ми вдячні тобі, тату, та хочемо самі знайти свою дорогу.

Король спершу насупився. Та потім довго дивився на дітей і нарешті зітхнув:

— Гаразд. Вирушайте у світ. Візьміть свою частку спадку, бережіть одне одного і не забувайте, звідки ви родом.

Так брат і сестра залишили палац.

Першого дня вони йшли зеленими луками, другого — пагорбами, третього — лісовою дорогою. Надвечір ноги вже ледве слухалися. Побачивши велике дерево з густою кроною, вони влаштувалися під ним на ніч.

— Завтра вирішимо, куди далі, — сказав брат.

— А сьогодні просто поспимо, — відповіла сестра.

Уночі обом наснилися дивні сни.

Сестрі приснилося далеке місто. Над його баштами висіли важкі дзвони, але ніхто не радів. Вона побачила королівський палац і хворого правителя, якому не могли допомогти найкращі лікарі.

А братові наснився сивий чоловік у довгому плащі. Він торкнувся стовбура дерева і сказав:

— У цьому дереві є цілюща волога. Збери її на світанку. Вона допоможе тому, хто давно втратив сили.

Вранці брат і сестра прокинулися майже водночас.

— Мені приснилося місто, — почала сестра.

— А мені — це дерево, — відповів брат.

Вони подивилися одне на одного й засміялися.

— Схоже, наші сни знайомі між собою.

На корі дерева справді блищали прозорі краплини. Молоді мандрівники обережно зібрали їх у маленьку посудину й рушили далі.

До полудня дорога вивела їх до великого міста. Біля воріт вони почули одну й ту саму новину: король тяжко занедужав, і ніхто не знав, як повернути йому сили.

— Спробуємо? — тихо запитала сестра.

— Спробуємо, — відповів брат. — Але разом.

У палаці на них спочатку дивилися з недовірою. Та коли всі звичні засоби вже були випробувані, радники дозволили молодим мандрівникам допомогти.

Брат додав кілька крапель цілющої вологи у воду, якою обмили руки й обличчя короля. Сестра весь час була поруч, стежила, щоб правитель відпочивав, пив воду і не виснажувався розмовами.

Минув день. Потім другий.

На третій король сам підвівся з ліжка й підійшов до вікна.

— Я давно не бачив саду таким зеленим, — сказав він.

Палац ожив. На кухні задзвеніли каструлі, у дворі засміялися слуги, а дзвони на баштах нарешті задзвонили святково.

Король захотів дізнатися, хто врятував його. Брат і сестра розповіли про далеку батьківщину, подорож і дивні сни.

Особливо часто король розмовляв із сестрою. Вона не боялася заперечувати йому, коли вважала щось несправедливим, і могла одночасно серйозно обговорювати державні справи та сміятися з того, як королівський кіт заснув у кошику для листів.

З часом вони полюбили одне одного.

— Я хочу, щоб ти залишилася тут, — сказав король. — Але тільки якщо цього хочеш і ти.

Сестра усміхнулася.

— Хочу.

У місті влаштували весілля. Та її брат довго не залишався в палаці.

— Ти знайшла своє місце, — сказав він сестрі. — Тепер і я пошукаю своє.

Вона обійняла його й дала в дорогу доброго коня.

Принц їхав кілька днів, аж поки не зустрів на узбіччі сивого майстра-золотаря. Старий сидів біля скриньки з інструментами й уважно розглядав подорожнього.

— Сам далеко не заїдеш, — сказав він.

— А ви звідки знаєте, куди я їду?

— Не знаю, — відповів золотар. — Зате знаю, що навіть найсміливішому інколи потрібен той, хто вміє думати інакше.

Принц засміявся.

— Тоді поїхали разом.

Невдовзі вони дісталися іншого королівства. Там усі говорили про принцесу, яка жила дуже усамітнено. Вона рідко з’являлася перед чужими людьми, а її батько оголосив дивне випробування: той, хто хотів попросити її руки, мав назвати три чарівні знаки, що належали тільки їй. Хто не вгадає, мусив покинути двір і більше не турбувати принцесу.

— Ніхто не знає цих знаків, — пояснив шинкар. — І сама принцеса втомилася від цієї безглуздої гри.

Принц замислився.

— Я не хочу вгадувати людину, наче загадку, — сказав він золотареві. — Я хотів би спершу поговорити з нею.

— Це вже значно мудріша думка, — погодився старий.

Вони придумали незвичайний план.

Кілька днів золотар працював без перепочинку. Нарешті на міському майдані з’явився дивовижний срібний кінь, блискучий, мов місячне світло. Він був порожній усередині й мав маленькі дверцята, непомітні ззовні.

Королівський двір одразу захотів купити таку дивину для принцеси.

Срібного коня занесли до її покоїв. А ввечері, коли служниці вийшли, дверцята тихенько відчинилися.

Принц ступив на килим і відразу підняв руки, показуючи, що не має злого наміру.

Принцеса здивувалася, але не закричала.

— Це що, новий спосіб знайомитися? — запитала вона.

— Дуже незручний, — визнав принц. — Я вже годину сиджу всередині срібного коня і тепер поважаю звичайні двері як ніколи.

Принцеса розсміялася.

Він розповів їй, навіщо прибув. Розповів і про дивне випробування, і про те, що не хоче шпигувати чи хитрістю випитувати її таємниці.

— Я прийшов спитати тебе саму: чи хочеш ти, щоб ця історія взагалі продовжувалася?

Принцеса уважно подивилася на нього.

— Хочу, — сказала вона. — Бо мені теж набридло, що інші вирішують усе за мене.

Тоді вона сама показала йому три чарівні знаки: золоте сонце на чолі, срібний місяць на плечі й три маленькі зірки на зап’ясті.

— Тепер ти знаєш відповідь чесно, — сказала вона.

— А тепер я знаю дещо важливіше, — відповів принц. — Ти любиш сміятися з безглуздих правил.

Наступного дня принцеса навмисне пошкодила срібному коневі маленьке вушко, щоб його повернули майстрові на ремонт. Так принц непомітно вибрався з палацу.

Через кілька днів він уже офіційно приїхав до двору як королівський син. Перед ним поставили випробування.

Першого дня він назвав неправильну відповідь.

Другого дня теж.

А третього попросив, щоб принцеса сама була присутня в залі.

— Досить загадок про людину без самої людини, — сказав він.

Король здивувався, та погодився.

Принцеса увійшла до зали й стала поруч.

Тоді принц сказав:

— Її знаки — сонце, місяць і три зорі. Але цього замало, щоб знати людину. Я знаю ще, що вона смілива, дотепна і хоче сама обирати свою долю.

У залі стало тихо.

Принцеса усміхнулася.

— Оце вже правильна відповідь.

Король зрозумів, що старе випробування вичерпало себе. Він скасував його назавжди.

Принц і принцеса ще довго розмовляли, гуляли садами, сперечалися, мирилися, сміялися і дедалі більше подобалися одне одному. А коли обоє були певні у своєму рішенні, відсвяткували весілля.

На свято приїхала й сестра принца зі своїм чоловіком. Вона обійняла брата й прошепотіла:

— Ти таки знайшов свою дорогу.

— Так, — відповів він. — Але найцікавіше, що вона почалася тоді, коли ми наважилися обирати самі.

І відтоді в тому королівстві казали: чарівні знаки можуть підказати шлях, мудрі сни можуть попередити про біду, але найважливіший вибір людина робить власним серцем і власною головою.

І відтоді в тому королівстві казали: чарівні знаки можуть підказати шлях, мудрі сни можуть попередити про біду, але найважливіший вибір людина робить власним серцем і власною головою.