Наречений для панночки Кротиці

Наречений для панночки Кротиці

Під землею, неподалік великої кам’яної статуї Мірьок, жила родина кротів.

Одного весняного ранку в них народилася донечка. Вона росла допитливою, моторною й чудово вміла прокладати нові ходи там, де інші кроти бачили лише тверду землю.

Батько Кріт пишався нею неймовірно.

— Моя донька особлива, — повторював він сусідам. — Значить, колись поруч із нею має бути хтось найвидатніший у цілому світі!

Коли Кротиці виповнилося достатньо років, щоб самій вирішувати свої справи, батько раптом оголосив:

— Я знайду наймогутнішого нареченого у Всесвіті!

Кротиця підняла брови.

— Тату, а може, спочатку знайдеш наймогутнішого, а вже потім ми спитаємо, чи подобаємося ми одне одному?

— Звісно-звісно, — поспішно відповів батько. — Саме це я й мав на увазі.

І вирушив на пошуки.

Спершу він подумав про Небо.

«Що може бути величнішим? — міркував Кріт. — Воно накриває собою весь світ».

Він вибрався з нірки, задер мордочку догори й гукнув:

— Велике Синє Небо! Усі кажуть, що ти простягаєшся над горами, річками й містами. Чи ти наймогутніше у світі?

Небо відповіло спокійним голосом:

— Я велике, але не наймогутніше. Коли сходить Сонце, воно наповнює мене світлом. Коли Сонце ховається, мої барви змінюються. Поговори із Сонцем.

Батько Кріт подякував і дочекався ранку.

Зійшло Сонце, золоте й яскраве.

— Сонце! — гукнув Кріт, прикриваючи очі лапкою. — Кажуть, ти сильніше за Небо. Може, ти наймогутніше у світі?

Сонце тепло засміялося.

— Я можу зігрівати поля й освітлювати дороги, але поглянь туди.

На небі саме пливла велика Хмара.

Вона насунулася на Сонце — і проміння стало м’яким.

— Хмара може мене закрити, — сказало Сонце. — Запитай її.

Батько Кріт почекав, поки Хмара підпливе ближче.

— Поважна Хмаро! Ти здатна сховати навіть Сонце. Чи ти наймогутніша?

Хмара округлилася від здивування.

— Я? Поглянь, що робить зі мною Вітер!

І справді, налетів вітерець.

Фу-у-ух!

Хмара попливла далі.

— Я можу закрити Сонце, — сказала вона на прощання, — але Вітер жене мене, куди захоче.

Батько Кріт розвернувся до Вітру.

— Пане Вітре! Ти рухаєш Хмари. Ти, певно, найсильніший!

Вітер засвистів між деревами, похитав траву, закрутив кілька сухих листочків і відповів:

— Я можу гнати хмари й розгойдувати гілки. Але бачиш он ту величезну кам’яну статую Мірьок? Я дмухаю на неї роками. Свищу біля вух. Налітаю з усіх боків. А вона стоїть.

Кріт подивився на Мірьок.

Кам’яна постать здіймалася над схилом, наче частина самої гори.

«Ось він! — зрадів батько. — Наймогутніший!»

Він підбіг до підніжжя й прокричав угору:

— Великий Мірьок! Небо поступилося Сонцю, Сонце — Хмарі, Хмара — Вітру, а Вітер визнав сильнішим тебе. Отже, ти наймогутніший у світі!

Кам’яний велетень довго мовчав.

Потім його голос ніби прокотився крізь скелю:

— Я великий і важкий. Сонце мене не розтопить. Вітер не зрушить. Дощ не змусить піти з місця.

Батько Кріт аж підстрибнув від радості.

— То я нарешті знайшов найсильнішого!

— Не поспішай, — сказав Мірьок. — Поглянь униз.

Кріт опустив очі.

Біля самого кам’яного підніжжя виднівся свіжий горбик землі.

Із нього визирнув молодий кріт.

— Що ти робиш? — здивувався батько.

— Прокладаю тунель, — відповів той. — Тут земля трохи тверда, бо зверху стоїть камінь. Але нічого, обійду його знизу.

Мірьок тихо сказав:

— Ось бачиш. Я не можу зрушити Вітер, зате й Вітер не може зрушити мене. А маленький Кріт потроху підкопує землю просто під моїм підніжжям. У кожного є сила, проти якої знаходиться інша сила.

Батько Кріт сів на землю.

Він пройшов такий довгий шлях, а відповідь була зовсім поруч із домом.

Того вечора він повернувся до доньки.

— Я не знайшов наймогутнішого у світі, — зізнався він. — Небо залежить від Сонця, Сонце ховається за Хмарою, Хмару жене Вітер, Вітер не може зрушити Мірьок, а під Мірьоком спокійно копає кріт.

Кротиця засміялася.

— То, може, не треба шукати наймогутнішого?

— Мабуть, не треба, — погодився батько. — Краще знайти того, з ким тобі добре.

Саме тоді повз їхню нірку проходив той молодий кріт, якого батько бачив біля Мірьок. Він приніс кошик корінців для своєї бабусі й привітався.

Кротиця розговорилася з ним. Виявилося, він теж любить прокладати нові тунелі, знає, де після дощу найм’якша земля, і ніколи не сміється, коли хтось помиляється з напрямком.

Вони стали друзями. А згодом самі вирішили, що хочуть бути разом.

Батько Кріт цього разу нічого не оголошував і нікого не порівнював із Сонцем чи Вітром.

Лише сказав:

— Оце, мабуть, і є найкраща відповідь.

І відтоді, коли хтось у кротячому містечку сперечався, хто найсильніший на світі, старий Кріт усміхався:

— Сила буває різна. А щастя взагалі не вимірюється силою.

— Сила буває різна. А щастя взагалі не вимірюється силою.