Нерівний поєдинок, або Чому в карабао роздвоєне копито

Нерівний поєдинок, або Чому в карабао роздвоєне копито

Колись, у часи, коли лісові стежки ще не мали назв, а звірі могли довго розмовляти одне з одним, зустрілися на дорозі карабао й черепаха.

Карабао був великий, дужий і поважний. Його широкі роги блищали на сонці, а важкі копита так упевнено ступали по землі, що сухе листя розліталося навсібіч.

Черепаха була зовсім іншою. Маленька, повільна, зате кмітлива. Вона нікуди не поспішала й завжди знаходила спосіб дістатися туди, куди хотіла.

Того дня вони йшли однією стежкою й розговорилися.

— Гарний ранок, — сказала черепаха. — Може, ходитимемо разом? Удвох веселіше шукати їжу, та й дорога здається коротшою.

Карабао фиркнув.

— Разом? Ти зі мною? — засміявся він. — Та поки ти доповзеш до сусіднього пагорба, я вже сім разів обійду ліс! Шукай собі товариша серед таких самих повільних.

Черепасі стало прикро. Вона не любила, коли когось оцінювали лише за силою чи швидкістю.

— Не все вирішують довгі ноги, — спокійно сказала вона.

— Невже? — Карабао знову засміявся. — І що ж ти пропонуєш?

— Перегони.

Карабао навіть зупинився.

— Перегони? З тобою?

— Саме так. Через сім пагорбів.

Спершу карабао відмовлявся. Йому здавалося смішним змагатися з черепахою. Та черепаха піддражнила його:

— Якщо ти такий упевнений у своїй швидкості, чого ж боятися?

Карабао насупився.

— Добре! Через три дні. І тоді весь ліс побачить, хто тут найшвидший.

— Домовилися, — відповіла черепаха.

Карабао пішов собі, задоволений. Він був певен, що перемога вже в нього в кишені.

А черепаха замислилася.

Вона знала: чесними перегонами карабао не обжене. Тоді їй спала на думку хитрість. Черепаха розшукала сімох своїх знайомих, дуже схожих на неї, і розповіла про змагання.

— Карабао глузує з усіх, хто слабший або повільніший, — сказала вона. — Допоможіть мені його провчити.

Друзі погодилися. Кожна черепаха мала чекати на своєму пагорбі. Коли карабао наближатиметься, вона повинна була висунути голову й гукнути:

— Я вже тут!

Настав день перегонів.

Уранці на першому пагорбі зустрілися карабао й черепаха.

— Готова програти? — весело спитав карабао.

— Побачимо, — відповіла черепаха.

Почувся сигнал.

Карабао помчав уперед. Земля гупала під його копитами. Він біг так швидко, що навіть не озирнувся.

«Бідна черепаха, — думав він. — Мабуть, вона ще біля старту».

Та коли карабао піднявся на другий пагорб, попереду з трави визирнула черепаша голова.

— Я вже тут! — пролунало веселе.

Карабао мало не перечепився від здивування.

— Як?!

Він кинувся далі ще швидше.

На третьому пагорбі його знову зустріло:

— Я вже тут!

На четвертому — те саме.

— Я вже тут!

На п’ятому карабао сопів так голосно, що птахи злітали з гілок.

— Я вже тут!

На шостому в нього вже не залишилося сил дивуватися.

А на сьомому пагорбі остання черепаха спокійно чекала під великим листком.

Коли карабао, важко дихаючи, підбіг до вершини, вона висунула голову й сказала:

— Я вже тут. Отже, я перемогла.

Карабао не міг повірити своїм очам.

Він був втомлений, розгублений і страшенно сердитий. Замість того щоб зупинитися й подумати, карабао в гніві тупнув біля черепахи так сильно, що вдарив копитом об її твердий панцир.

Черепаха сховалася всередину й не постраждала. А от карабао відчув різкий біль: його копито тріснуло посередині й розділилося на дві частини.

Він відскочив і нарешті замовк.

Черепаха обережно визирнула з панцира.

— Бачиш, — сказала вона тихо, — сила не дає права принижувати інших. Але й я вчинила не зовсім чесно. Я перемогла не швидкістю, а хитрістю.

Карабао опустив голову.

Йому було соромно за насмішки й за спалах гніву.

— Я не мав глузувати з тебе, — визнав він. — І тим більше не мав сердитися через поразку.

— А я не мала вдавати, ніби сама випередила тебе на всіх семи пагорбах, — відповіла черепаха.

Так обоє зрозуміли, що в суперечці кожен може зробити помилку: один — через пиху, інший — через бажання будь-що довести свою правоту.

Відтоді, розповідає стара філіппінська казка, копито карабао так і лишилося роздвоєним. Ніби маленьке нагадування: перед тим як насміхатися, хитрувати чи сердито тупати ногою, краще зупинитися й подумати.

Бо справжня сила починається не з великих рогів і не зі швидких ніг.

Вона починається з поваги.

Вона починається з поваги.