Невихований тигр

Невихований тигр

У горах жив великий смугастий тигр. Селяни називали його Гірським Дядечком.

Він був сильний, спритний і страшенно самовпевнений.

— Жодна пастка мене не зловить, — хвалився тигр. — Я знаю всі людські хитрощі.

Одного осіннього ранку він ішов між скелями й шукав собі їжу. Раптом попереду побачив іншого тигра.

Той був такий самий великий, такий самий смугастий і дивився просто на нього.

Гірський Дядечко підняв хвіст.

Незнайомець теж підняв хвіст.

Тигр загарчав.

І той загарчав.

— То ти хочеш зі мною змагатися? — розсердився Гірський Дядечко.

Він стрибнув уперед — і провалився в глибоку мисливську яму.

Ніякого другого тигра не було. Над пасткою висіло дзеркало, прикрите гілками. Гірський Дядечко просто побачив власне відображення.

— От халепа, — буркнув він із дна ями.

Минув час. Стежкою йшов мандрівний монах. Він почув сумне гарчання й зазирнув униз.

— Хто там?

— Я! Допоможи мені! — озвався тигр. — Я поранив лапу й сам не виберуся.

Монах вірив, що до всіх живих істот треба ставитися зі співчуттям.

Він знайшов довгу колоду, опустив її одним кінцем у яму й сказав:

— Спробуй піднятися по ній.

Тигр видерся нагору, струсив із шерсті землю й урочисто промовив:

— Дякую тобі.

Монах усміхнувся.

Та тигр облизнувся.

— Але я страшенно голодний. Тож, мабуть, тепер з’їм тебе.

— Що?! — здивувався монах. — Я щойно тебе врятував!

— Це правда, — відповів тигр. — Але я все одно голодний.

— Оце так подяка. Нехай хтось розсудить нас.

Тигр погодився.

Поруч росло старе дерево.

— Дереве, — запитав монах, — чи правильно відплачувати злом тому, хто тобі допоміг?

Листя зашелестіло.

— Ні, — відповіло дерево. — Добро заслуговує на вдячність.

Тигр невдоволено смикнув хвостом.

— Дерево нічого не розуміє. Запитаймо ще когось.

Вони підійшли до великої скелі.

— Скеле, хто з нас має рацію? — запитав монах.

Із тріщини долинув глибокий голос:

— Людина врятувала тебе. Якщо ти відповіси їй нападом, то покажеш не силу, а невдячність.

Тигр насупився.

— Ще один суддя!

Тут із трави виповзла маленька жаба.

— Я можу вас вислухати, — сказала вона.

Тигр пирхнув.

— Ти? Та ти менша за мою лапу!

— Можливо, — спокійно відповіла жаба. — Але ви просите розумної відповіді, а не великої.

Монах ледве стримав усмішку.

Жаба вислухала обох і сказала:

— Я не можу вирішити справу, поки не побачу пастку. Покажіть, як усе сталося.

Вони повернулися до ями.

— Отже, — сказала жаба, — тигр був унизу?

— Саме так, — відповів монах.

— А людина стояла тут?

— Так.

— І колода лежала ось так?

Поки жаба повільно розпитувала про кожну дрібницю, монах зрозумів її задум. Він тихо відступив убік, потім ще на крок, а тоді пішов стежкою до монастиря.

Тигр так захопився суперечкою, що нічого не помітив.

— Ну? — нетерпляче запитав він. — Хто має рацію?

Жаба подивилася на порожню стежку.

— Той, хто вже в безпеці.

Тигр озирнувся.

Монаха не було.

— Ти мене обдурила!

— Ні, — відповіла жаба. — Я дала тобі час згадати про вдячність. Але ти весь цей час думав лише про себе.

Тигр сердито сунув лапу в щілину між камінням, куди сховалася жаба, але дістати її не зміг. Він тільки подряпав ніс об шорсткий камінь.

— Ай!

І тут жаба засміялася:

— Великий тигр, а двічі за день програв через власну пиху. Спочатку воював із відображенням у дзеркалі, а тепер — із каменем.

Гірський Дядечко сів і довго мовчав.

Йому стало соромно.

Нарешті він пробурмотів:

— Мабуть, сила й справді не допомагає, якщо голова зайнята лише собою.

Він пішов назад у гори й більше не переслідував монаха.

Кажуть, відтоді, коли хтось допомагав Гірському Дядечкові, тигр спершу згадував яму, дзеркало й маленьку жабу — а вже потім відкривав пащу.

І дедалі частіше відкривав її лише для двох слів:

— Щиро дякую.

І дедалі частіше відкривав її лише для двох слів: