Нікчема, що всіх здивував

Нікчема, що всіх здивував

Робоча українська назва: Нікчема, що всіх здивував

Колись у одному грузинському селі жив чоловік, якого сусіди чомусь прозвали Нікчемою.

Насправді він не був ні злим, ні дурним. Просто не вмів поспішати, не любив хвалитися й часто довго думав, перш ніж узятися до справи. Іншим здавалося, що з такого чоловіка мало користі.

Навіть удома дружина часом казала:

— Треба щось змінювати. Ми ледве зводимо кінці з кінцями.

Одного ранку чоловік узяв торбинку з хлібом і вирушив у дорогу.

— Піду подивлюся, чого може навчити мене світ, — сказав він.

Він перейшов одну гору, другу, третю, а за дев’ятою побачив великий кам’яний будинок. Усередині біля вогню сиділи деви — казкові велетні, що жили далеко від людських осель.

Чоловік чемно привітався.

— Доброго вечора. Чи можна погрітися біля вашого вогню?

Деви переглянулися.

— Якщо гість приходить із добрим словом, хай сідає, — відповів найстарший.

Так чоловік залишився в них на кілька днів. Він швидко помітив дивну річ. Щоразу, коли девам хотілося їсти, вони клали на стіл маленький гладенький камінь і казали:

— Нехай з’явиться вечеря.

І одразу на столі виникали хліб, сир, овочі, фрукти й усе, чого вони бажали.

«Оце камінь! — подумав чоловік. — Із таким моя родина більше не знала б голоду».

Уночі він довго крутився на постелі.

«Попросити? Відмовлять. Узять потай? Нечесно…»

Та спокуса перемогла.

Коли всі заснули, чоловік тихенько взяв камінь і підійшов до дверей.

— Відчинися, — прошепотів він.

А двері раптом голосно заскрипіли:

— Гість несе чужий камінь!

Деви прокинулися.

Чоловік миттю повернув камінь на місце й ліг, удаючи, що спить.

Усе повторилося наступної ночі. І ще раз.

Нарешті деви сердито зняли скрипучі двері з завіс і винесли їх надвір.

— Тепер хоч тиша буде, — буркнули вони.

Коли всі знову заснули, чоловік справді забрав камінь і пішов.

Уранці деви зрозуміли, що сталося.

— От же впертий гість! — сказав найстарший. — Обдурив навіть двері.

А чоловік тим часом ішов дорогою й думав зовсім не так весело, як сподівався.

Камінь був у кишені, але кожен його крок ніби питав: «Чуже взяв?»

Незабаром він зустрів мандрівника з товстою палицею.

— Друже, — сказав той, — чи не поділишся хлібом?

Чоловік дістав чарівний камінь.

— Нехай буде обід на двох.

Перед ними одразу з’явилася скатертина з їжею.

Мандрівник здивувався.

— Давай поміняємося. Я тобі свою палицю, а ти мені камінь.

— А що вміє твоя палиця?

— Якщо скажеш: «Стій, палице!» — вона не б’є, а перегороджує дорогу тому, хто намагається тебе скривдити.

Чоловік погодився.

Та відійшовши кілька кроків, засумнівався.

— Я віддав камінь занадто легко.

Він сказав:

— Стій, палице!

Палиця швидко стала поперек дороги перед мандрівником. Той не міг пройти далі.

— Гаразд, гаразд! — засміявся він. — Я бачу, ти вже зрозумів силу свого нового придбання.

Вони чесно повернули одне одному камінь і палицю, а потім домовилися інакше: чоловік віддав кілька чарівних обідів у дорогу, а мандрівник подарував йому палицю за гостинність.

Трохи далі чоловік зустрів іншого подорожнього. У того був меч у старих піхвах.

— Це не бойовий меч, — пояснив мандрівник. — Він сам перерізає мотузки, сіті, колючі зарості та все, що когось несправедливо тримає.

Чоловік нагодував його за допомогою каменя, і мандрівник на знак подяки подарував меч.

Потім трапився третій подорожній із клаптем чарівної повсті.

— Повсть лагодить те, що було зламано, — сказав він. — Накрий нею тріснутий глечик, порваний мішок чи зламане колесо, і річ знову стане цілою.

За вечерю й добру розмову чоловік отримав і цей дарунок.

Нарешті він повернувся додому.

— Дивись, що я приніс, — сказав він дружині.

Вона побачила стару палицю, меч у потертих піхвах і шматок повсті.

— І це все? — розгубилася вона.

Чоловік засміявся.

— Майже все.

Він поклав камінь на стіл.

— Нехай буде вечеря для родини.

Стіл одразу наповнився стравами.

Діти заплескали в долоні.

Дружина сіла й довго мовчала.

— Виходить, я помилялася, коли думала, що ти ні на що не здатний.

— А я помилився, коли вирішив, що достатньо бути кмітливим, — відповів чоловік. — Камінь я взяв без дозволу. І від цього він у кишені важчий за гору.

Наступного дня він вирішив повернутися до девів.

Але саме тоді про чарівний камінь довідався місцевий правитель. Він приїхав із вартою й сказав:

— Така річ має належати палацу.

— Чому? — спитав чоловік.

— Бо я правитель.

— Це не дуже переконлива причина.

Правитель наказав варті забрати камінь.

Тоді чоловік підняв палицю.

— Стій, палице!

Палиця лягла поперек воріт. Варта не змогла пройти.

Правитель наказав зв’язати чоловіка, та чарівний меч сам вистрибнув із піхов і миттю перерізав усі мотузки.

У метушні перекинувся віз і зламалося колесо. Чоловік спокійно накрив його повстю, і колесо стало цілим.

Варта зупинилася.

— Бачите? — сказав чоловік. — Ці речі можуть допомагати. Навіщо перетворювати їх на зброю?

Правитель почервонів.

— А камінь усе одно потрібен мені.

— Тоді сідаймо й поговорімо.

Чоловік поклав камінь на землю.

— Нехай буде обід для всіх.

З’явився довгий стіл. За ним знайшлося місце і для варти, і для дітей, і для самого правителя.

Поки всі їли, чоловік розповів, звідки взявся камінь.

— Отже, він навіть не твій? — здивувався правитель.

— Саме так. І я збираюся його повернути.

— А чому тоді не залишиш собі? З ним можна стати найбагатшим у країні.

Чоловік похитав головою.

— Якщо річ змушує тебе весь час боятися, що хтось її відбере, вона вже не робить тебе багатим.

Правитель задумався.

Наступного ранку чоловік знову вирушив за дев’ять гір. Він приніс камінь у великий кам’яний будинок і поклав на стіл.

Деви спочатку насупилися.

— Повернувся?

— Повернувся. І камінь приніс. Я взяв його без дозволу.

Найстарший дев довго дивився на нього.

— А чому повернув?

— Бо зрозумів: хитрість допомагає виграти один день. А довіра допомагає жити далі.

Деви перезирнулися.

Потім найстарший усміхнувся.

— Ми давно не бачили, щоб людина сама принесла назад те, що могла залишити собі.

Він відсунув камінь до чоловіка.

— Тепер бери його. Цього разу з дозволу.

— Справді?

— Справді. Але користуйся ним так, щоб ніхто не лишався голодним поруч із тобою.

Чоловік повернувся додому вже не як «нікчема», а як людина, до якої приходили по пораду.

Коли в когось ламався віз — допомагала повсть. Коли худоба заплутувалася в мотузках — допомагав меч. Коли хтось намагався силою відібрати чуже — дорогу тихо перегороджувала палиця. А коли до села приходили голодні подорожні, на стіл клали чарівний камінь.

І найцікавіше було ось що: з часом люди забули старе прізвисько чоловіка.

Бо іноді «ні на що не здатний» означає лише «ще не знайшов, у чому його сила».

Бо іноді «ні на що не здатний» означає лише «ще не знайшов, у чому його сила».