Огниво

Огниво

Робоча українська назва: Огниво

Йшов якось дорогою солдат. Він повертався додому після довгої служби й крокував весело, хоча за плечима мав лише наплічник, а в кишені дзвеніло зовсім небагато монет.

— Лівою, правою, лівою, правою, — наспівував він собі під ніс.

Попереду, біля старезного дерева, стояла незнайома жінка в темному плащі.

— Добрий вечір, солдате, — сказала вона. — Бачу, ти хоробрий. Чи хочеш заробити стільки грошей, скільки зможеш винести?

Солдат зупинився.

— Звучить надто добре, щоб бути правдою.

Жінка вказала на велике дупло в дереві.

— Усередині є підземна зала. Там три кімнати й три скрині. В одній мідні монети, в другій срібні, а в третій золоті. Можеш узяти скільки захочеш.

— А що потрібно тобі?

— Лише старе огниво. Воно лежить унизу. Для тебе це звичайна річ.

Солдат почухав потилицю.

— І все?

— І все.

Жінка обв’язала його міцною мотузкою, і солдат спустився в дупло.

Унизу справді була велика зала, освітлена сотнями маленьких ламп. Перша кімната стояла відчинена. Біля скрині сидів пес із очима завбільшки з чайні чашки.

Солдат завмер.

Пес дивився на нього.

Солдат дивився на пса.

— Добрий вечір, — нарешті сказав солдат. — Я ненадовго.

Поруч лежав старий фартух, про який згадувала жінка. Солдат розстелив його, пес слухняно пересів на нього, і скриня відкрилася.

Там було повно мідних монет.

— Непогано, — сказав солдат і набрав кілька жмень.

У другій кімнаті сидів пес із очима завбільшки з колеса від воза. За ним була скриня зі сріблом.

У третій кімнаті сидів найбільший пес. Очі в нього сяяли, наче круглі вікна в башті. У скрині лежало золото.

Солдат наповнив кишені, наплічник і навіть чоботи золотими монетами.

— Тепер досить, — сказав він. — Інакше я звідси не вилізу.

У кутку лежало старе огниво. Нічого особливого: потерте, темне, ніби ним користувалися багато років.

Солдат узяв його й гукнув:

— Тягни!

Жінка витягла його нагору.

— Давай огниво, — одразу сказала вона.

Солдат насторожився.

— Спершу скажи, навіщо воно тобі.

— Це тебе не стосується.

— Тоді й віддавати я не поспішатиму.

Вони довго сперечалися. Нарешті жінка сердито вихопила мотузку й сказала:

— Лишай собі! Побачимо, чи принесе воно тобі щастя.

Вона пішла дорогою й швидко зникла між деревами.

Солдат знизав плечима, поклав огниво в кишеню й рушив до міста.

Місто було велике й гамірне. Солдат винайняв найкращу кімнату в заїзді, купив новий одяг і кілька днів жив так, ніби золота в нього без кінця.

Він пригощав нових знайомих, допомагав тим, хто просив, купував усе, що подобалося, і майже не рахував грошей.

Та золото має дивну властивість: якщо його лише витрачати, воно закінчується.

Незабаром солдат переїхав із розкішної кімнати до маленької комірчини під дахом.

Одного вечора там було зовсім темно.

— Навіть свічки не лишилося, — пробурмотів він.

Тут солдат згадав про огниво.

— Хоч для цього згодиться.

Він креснув ним раз.

Двері відчинилися, і перед ним з’явився пес з очима завбільшки з чайні чашки.

— Що накажете? — запитав пес.

Солдат мало не впустив огниво.

— Ти… розмовляєш?

Пес чемно кивнув.

— Якщо вже питаєш, принеси мені трохи грошей.

Пес зник і за мить повернувся з мішечком мідних монет.

Солдат креснув двічі. З’явився другий пес і приніс срібло.

Він креснув утретє. Прийшов найбільший пес із золотом.

— То ось який секрет був у цьому огниві! — вигукнув солдат.

Відтоді він жив уже обережніше. Частину грошей витрачав, частину зберігав, а частину віддавав тим, кому була потрібна допомога.

У місті він часто чув про принцесу, яка жила у високому мідному замку. Король і королева майже нікому не дозволяли бачитися з донькою, бо старе пророцтво нібито передбачало, що вона колись сама обере собі чоловіка не з королівського роду.

— Дивне правило, — думав солдат. — Виходить, принцеса живе ніби в гарній клітці.

Однієї ночі цікавість узяла гору.

Він креснув раз, і з’явився маленький пес.

— Я хотів би побачити принцесу. Але так, щоб не налякати її.

Невдовзі пес повернувся й сказав:

— Вона спить у своїй кімнаті. Можу провести тебе до балкона.

Солдат погодився.

Вони тихо дісталися мідного замку. Через відчинене вікно було видно принцесу. Вона спала, а поруч лежала книжка.

Солдат лише глянув і сказав:

— Досить. Не будемо її турбувати.

Та принцеса прокинулася від легкого шуму й побачила великого пса та незнайомця біля балкона.

— Хто ви?

— Людина, яка вчинила нерозумно, бо дозволила цікавості завести себе надто далеко, — чесно сказав солдат. — Пробачте. Я зараз піду.

Принцеса здивувалася.

— Почекайте. Ви перший, хто прийшов сюди не просити моєї руки й не хвалитися своїм титулом.

Вони розмовляли лише кілька хвилин. Потім солдат пішов.

Уранці принцеса розповіла батькам про нічного гостя. Король розсердився.

— Ніхто не має права проникати до замку!

Він наказав варті знайти незнайомця.

Наступної ночі за солдатом непомітно прослідкували. Його схопили й замкнули у вежі.

— Завтра відбудеться суд, — сказав капітан варти. — Король дуже сердитий.

Солдат сів біля маленького вікна.

Огниво залишилося в заїзді.

«От і все, — подумав він. — Треба було поважати чужі кордони».

Уранці під вікном пробігав хлопчина-швець.

— Гей! — покликав солдат. — Хочеш заробити чотири монети?

— Звісно!

— У моїй кімнаті в заїзді лежить старе огниво. Принеси його мені.

Хлопчина помчав щодуху й повернувся саме вчасно.

На площі вже зібралися король, королева, радники й містяни. Солдата привели на суд.

— Ти порушив закон і проник до замку, — сказав король.

— Так, — відповів солдат. — І я не заперечую провини. Але принцесі я не заподіяв зла.

Король хотів наказати відвести його геть, та солдат попросив:

— Дозвольте мені лише раз креснути огнивом. Це моя остання просьба перед вироком.

Король махнув рукою.

Солдат креснув раз, двічі, тричі.

На площі з’явилися всі три пси.

Люди ахнули. Варта відступила.

— Не кривдьте нікого, — швидко сказав солдат собакам. — Просто захистіть мене, поки ми не домовимося чесно.

Великий пес сів між солдатом і вартою. Другий обережно забрав мечі у найближчих охоронців і склав їх купкою. Третій стрибнув на стіл радників, і всі папери злетіли в повітря.

Площа вибухнула сміхом.

Навіть принцеса не втрималася від усмішки.

— Батьку, — сказала вона, — я теж маю слово в цій справі. Він справді прийшов без дозволу, але пішов, коли я попросила. І тепер, маючи силу, наказав своїм чудовиськам нікого не кривдити.

Король подивився на трьох дивовижних псів, потім на доньку, потім на солдата.

— Чого ти хочеш?

Солдат задумався.

Колись він відповів би: золота, палацу, титулу.

Та тепер сказав:

— Свободи для себе. І трохи більше свободи для принцеси вирішувати, з ким їй говорити та як жити.

На площі стало тихо.

Король довго мовчав.

— Це складніше, ніж наказати сторожі, — нарешті сказав він. — Але, здається, настав час змінити деякі старі правила.

Солдата відпустили.

Принцеса почала частіше виходити до міста, навчалася сама приймати рішення й невдовзі стала відомою не через мідний замок, а через розум і справедливість.

Солдат залишився її другом. Згодом дружба стала глибшою, але ніхто нікого не змушував поспішати.

А чарівне огниво він зберігав у простій дерев’яній скриньці.

Тепер він кресав ним рідко.

Бо зрозумів: мати силу — ще не означає користуватися нею щоразу, коли можеш.

І три чарівні пси найбільше поважали його саме за це.

І три чарівні пси найбільше поважали його саме за це.