Ох, цар лісу

Ох, цар лісу

КАЗКА

Колись давно, коли ліси здавалися безкрайніми, а люди вірили, що за кожним старим пнем може ховатися диво, жили чоловік і жінка. Були вони небагаті й мали одного-єдиного сина.

Хлопець виріс дужий, але до роботи душа в нього не лежала. Попросить мати принести води — він відкладає. Попросить батько допомогти в дворі — хлопець уже десь дрімає на печі.

Батьки пробували влаштувати його учнем до кравця, шевця, коваля. Скрізь він тримався кілька днів, а тоді повертався додому.

Нарешті батько сказав:

— Сину, не хочу тебе сварити все життя. Ходімо шукати такого майстра, який навчить тебе не лише ремесла, а й відповідальності.

Вирушили вони в далеку дорогу.

Ішли день, другий, третій. Нарешті дісталися темного лісу. Батько сів на старий пень перепочити й тяжко зітхнув:

— Ох…

Ледь він це сказав, із-за пня з’явився маленький зелений дідок із довгою бородою.

— Хто мене кликав?

— Та я нікого не кликав, — здивувався чоловік. — Просто втомився та сказав: «Ох».

— А я і є Ох, цар лісу, — відповів дідок. — Куди ведеш хлопця?

Батько розповів про синову лінь.

Ох примружив зелені очі.

— Залиш його в мене на рік. Навчу працювати. Але домовимося так: через рік прийдеш і мусиш упізнати свого сина серед моїх чарів. Упізнаєш — забереш. Не впізнаєш — залишиться ще на рік.

Батько вагався, але син сам сказав:

— Спробую. Бо й мені вже соромно щоразу повертатися ні з чим.

Так хлопець пішов із Охом.

За старими пнями відкрилася стежка до іншого, зеленого світу. Там стояла хатина з очерету, зеленіли лави й столи, а біля води мерехтіли дивні лісові істоти.

Першого ранку Ох сказав:

— Нарубай дров і принеси води.

Хлопець узяв сокиру, сів на колоду… та й заснув.

Ох розбудив його одним дотиком чарівної палиці.

— Не вийде тут спати замість роботи.

Навколо хлопця спалахнуло зелене сяйво, закрутилося, мов вогонь без жару. Хлопець відчув, ніби пройшов крізь цілий день тяжкої праці: руки стали сильнішими, голова яснішою, а сон як рукою зняло.

Наступного дня він знову спробував ухилитися. Ох знову провів його крізь чарівне випробування.

На третій раз хлопець уже не чекав нагадування. Сам узявся за роботу.

Минув рік.

Батько прийшов до знайомого пня й сказав:

— Ох!

Лісовий цар з’явився одразу.

— Хочеш забрати сина? Впізнай його.

Ох кинув на землю жменю зерна, і з усіх боків позбігалися півні, один схожий на одного. Батько дивився-дивився, та не зміг вибрати.

— Ще рік, — сказав Ох.

Наступного року батько побачив ціле стадо однакових баранів. І знову не впізнав сина.

Минув третій рік.

Дорогою до лісу чоловік зустрів стару жінку. Дізнавшись, куди він іде, вона прошепотіла:

— Цього разу Ох покаже тобі голубів. Усі вони клюватимуть зерно, а один сидітиме осторонь і чиститиме пір’я. То й буде твій син.

Так і сталося.

Ох розсипав пшеницю, і навколо злетілися десятки білих голубів. Майже всі клювали зерно. Лише один сидів під грушею, випнув груди й спокійно пригладжував пір’ячко.

— Оцей мій син, — сказав батько.

Голуб торкнувся землі й став молодим чоловіком, високим, сильним і зовсім не схожим на колишнього ледаря.

Ох насупився, але слова дотримав.

Дорогою додому син сказав:

— Тату, три роки я працював у чарівному світі, але грошей не заробив. Зате навчився такого, що нам ще допоможе.

Незабаром вони побачили панів, які полювали з хортами.

— Я стану швидким хортом, — сказав син. — Продай мене дорого, але не віддавай нашийника.

Він обернувся прекрасним собакою й легко обігнав інших хортів. Пани одразу захотіли його купити.

Батько продав собаку, але нашийник залишив собі. Щойно мисливці від’їхали, пес утік у ліс і знову став юнаком.

Іншим разом син перетворився на сокола.

— Продай мене, але без клобучка.

Сокіл показав таку майстерність у польоті, що його теж купили. А коли залишився без чарівної прив’язі, він повернувся до батька.

Так родина потроху стала на ноги.

Та одного дня син сказав:

— Тепер я обернуся конем. За мене дадуть багато. Тільки запам’ятай: не продавай вуздечки.

Кінь вийшов такий гарний, що люди зупинялися подивитися. Тут підійшов незнайомий торговець, трохи дивний, з одним примруженим оком.

— Продай коня разом із вуздечкою, — почав він умовляти.

— Ні, вуздечка моя.

Торговець додавав гроші й додавав. Нарешті батько подумав: «Що станеться через одну звичайну вуздечку?» — і погодився.

Лише коли покупець від’їхав, чоловік зрозумів помилку.

Бо то був не торговець.

То був Ох.

Ох привіз коня назад до свого зеленого царства.

— Тепер не втечеш, — сказав він.

Та вранці, коли Ох повів коня до річки, той нахилив голову до води й миттю став окунем.

Ох обернувся щукою й кинувся навздогін.

— Окуню, окуню, повернися, поговоримо!

— Я й так добре чую! — відповів окунь і поплив ще швидше.

Щука наздоганяє, окунь вислизає. Щука кидається збоку, окунь розправляє колючі плавці. Так вони промчали всю річку.

Біля берега сиділа царівна й стругала тоненьку гілочку.

Окунь вискочив із води й перетворився на золотий перстень із червоним камінцем. Царівна підняла його.

— Яка краса!

За кілька хвилин до палацу прийшов поважний купець. Звісно, це знову був Ох.

— Ваша донька знайшла мій коштовний перстень, — сказав він царю. — Прошу повернути.

Царівна відчула, що тут щось не так.

— Якщо через цей перстень стільки суперечок, то нехай він не буде ні мій, ні ваш.

І кинула його на підлогу.

Перстень розсипався на сотні зернят проса.

Ох миттю став півнем і почав клювати зерно: одне, друге, десяте, соте…

Та одне малесеньке зернятко закотилося під черевичок царівни. Ох його не помітив. Поклював усе інше, змахнув крилами й полетів.

Тоді останнє зернятко перетворилося на юнака.

— Дякую, що не віддали мене, — сказав він царівні.

Він розповів їй усю історію: про батьків, про лінь, про три роки в Оха, про голубів, хорта, сокола й коня.

Царівна засміялася:

— Отже, ти вмієш бути і собакою, і соколом, і конем, і рибою, і перснем, і зернятком. А людиною бути навчився?

Юнак замислився й усміхнувся.

— Оце було найважче. Але, здається, навчився.

Цареві хлопець сподобався своєю кмітливістю й тим, що не приховував минулих помилок. Згодом юнак і царівна одружилися.

А батька й матір він забрав до себе й ніколи більше не дозволяв їм тяжко працювати самим.

Кажуть, коли юнак проходив повз старий ліс і втомлювався, він дуже обережно зітхав.

Не «Ох!»

А щось на кшталт:

— Ех… треба йти далі.

Бо з лісовими царями краще вдруге випадково не домовлятися.

Бо з лісовими царями краще вдруге випадково не домовлятися.