Олень і його друзі

Олень і його друзі

Колись на острові, де густі ліси шуміли під теплим вітром, настала велика посуха.

Минув один сезон без дощу, потім другий, а за ним і третій. Маленькі струмки висохли. Калюжі зникли. Земля потріскалася від спеки, а звірі щодня вирушали все далі в пошуках води.

Та посеред лісу, між великим камінням, збереглася одна невеличка природна чаша. У заглибині скелі тихо блищала чиста вода.

Про це місце знав Олень.

Щоранку він обережно приходив до кам’яної чаші, пив і повертався до лісу. Одного дня дорогою він зустрів Ворону.

Ворона була втомлена. Її пір’я припало пилом, а голос став тихішим, ніж зазвичай.

— Друже Олень, — сказала вона, — ти виглядаєш бадьорим. Невже ти знайшов воду?

Олень міг би приховати свою таємницю. Води було небагато, а спраглих у лісі ставало дедалі більше.

Та він подивився на Ворону й відповів:

— Знаю. Ходімо зі мною. Якщо питимемо потроху й берегтимемо джерело, вистачить не лише мені.

Він показав їй стежку до скелі.

Наступного дня Олень і Ворона зустріли Дятла.

— Куди ви ходите разом? — запитав він. — Я облетів пів лісу й не знайшов ані краплини.

— Тоді лети з нами, — сказав Олень.

Так їх стало троє.

Ще за день біля стежки вони побачили Черепаху. Вона повільно брела сухою землею й ледве переставляла лапи.

— Води… — тільки й змогла сказати вона.

— Не хвилюйся, — відповіла Ворона. — Ми покажемо дорогу.

Друзі неслися й ішли хто як умів: Ворона й Дятел летіли над деревами, Олень крокував поруч, а Черепаха повільно, але вперто сунула слідом.

Нарешті всі напилися.

Через кілька днів до них приєднався Шакал.

— Я чув, що ви знаєте, де залишилася вода, — сказав він улесливо. — Покажете й мені?

Олень не став відмовляти.

— Вода потрібна кожному, — сказав він. — Тільки бережи це місце й не псуй його.

Так біля кам’яної чаші щодня збиралися п’ятеро.

І хоч усі були дуже різні, біда зробила їх сусідами, а спільна дорога до води — майже друзями.

Одного ранку до тієї частини лісу прийшов мисливець. Він побачив сліди біля води й здогадався, що сюди часто приходить Олень.

— Тут я й поставлю пастку, — вирішив він.

Він закріпив міцну петлю на стежці й пішов.

Того дня Олень, як завжди, поспішав до води. Він не помітив пастки, ступив уперед — і петля затяглася навколо його ноги.

Олень смикнувся раз, другий, але тільки ще більше заплутав мотузку.

— Спокійно, — сказав він сам собі. — Якщо панікувати, буде лише гірше.

Невдовзі до води прилетіли Ворона й Дятел, а за ними приповзла Черепаха. Побачивши друга в пастці, вони кинулися до нього.

— Ми тебе не залишимо! — вигукнула Ворона.

Останнім прийшов Шакал.

Він обійшов пастку, примружився й подумав: «Якщо Олень не вибереться, мені дістанеться багато їжі».

Черепаха тим часом оглядала мотузку.

— Вона товста, — сказала вона. — Я гризтиму її, але сама до ранку можу не впоратися.

Дятел повернувся до Шакала.

— У тебе сильні зуби. Допоможи Черепасі.

Шакал відступив на крок.

— Не можу, — пробурмотів він. — Зуби сьогодні… болять.

Ворона здивовано нахилила голову.

— Учора ти ними чудово розгризав тверді плоди.

— Учора — це вчора, — буркнув Шакал і ліг під кущем.

Друзі зрозуміли: він просто не хоче рятувати Оленя.

Черепаха взялася до роботи сама.

Гризь. Перепочинок.

Знову гризь.

Мотузка була жорстка, але Черепаха не відступала.

Настала ніч. Ворона сиділа поруч з Оленем, щоб він не почувався самотнім. Дятел стежив за стежкою. Черепаха продовжувала гризти вузол.

На світанку до розриву залишалося зовсім трохи.

— Мисливець скоро повернеться, — сказав Дятел. — Треба виграти час.

— Ти лети й стеж за ним, — запропонувала Ворона. — А я залишуся тут.

Дятел полетів до краю лісу. Невдовзі він побачив мисливця, який збирався в дорогу з пакунком рису.

Дятел почав голосно стукати по сухому стовбуру просто над стежкою:

Тук-тук-тук! Тук-тук-тук!

Мисливець зупинився й озирнувся.

— Що за галас із самого ранку?

Поки він ішов повільніше, Дятел повернувся до друзів.

— Він уже близько!

Черепаха гризла мотузку з останніх сил.

Шакал усе ще лежав неподалік.

— Допоможи хоча б тепер! — попросив Олень.

Але Шакал лише відвів очі.

Тоді Ворона придумала інше.

— Коли мисливець підійде, я відволічу його. Олень, не смикайся, доки Черепаха не скаже.

Мисливець з’явився між деревами й повісив пакунок із рисом на гілку.

Ворона миттю підлетіла до нього, сіла на пакунок і почала дзьобати вузлик.

— Гей! — вигукнув мисливець і побіг до свого сніданку.

Ворона відлетіла.

Він повернувся до пастки.

Ворона знову сіла на пакунок.

— Та що ж це таке! — обурився мисливець і знову кинувся назад.

Дятел закружляв над ним, голосно стукаючи дзьобом по гілках. Ворона каркала з іншого боку. Мисливець метався між пасткою й рисом і ніяк не міг зрозуміти, куди дивитися спочатку.

— Готово! — нарешті прошепотіла Черепаха.

Вона перегризла майже всю мотузку.

— Тепер, Олень!

Олень зробив один сильний рух. Ослаблена петля луснула, і він вистрибнув на стежку.

— Біжи! — закричала Ворона.

Олень помчав у ліс. Черепаха сховалася під корінням. Дятел і Ворона здійнялися вгору.

Мисливець тільки руками розвів.

А Шакал, який увесь цей час чекав під кущем, раптом зрозумів, що залишився зовсім сам. Мисливець сердито тупнув у його бік, і Шакал так перелякався, що кинувся навтьоки й зник між деревами.

Друзі зустрілися далеко від пастки.

Олень нахилив голову перед Черепахою.

— Ти працювала всю ніч заради мене.

— Я робила те, що могла, — відповіла вона.

— А Дятел виграв нам час, — додала Ворона.

— А Ворона відволікла мисливця, — сказав Дятел.

Олень усміхнувся.

— Виходить, кожен урятував мене по-своєму.

Черепаха кивнула.

— Саме тому друзі не повинні бути однаковими. У когось гострий дзьоб, у когось крила, у когось міцні зуби, а в когось терпіння. Важливо інше: чи готовий ти використати те, що вмієш, коли другові потрібна допомога.

Пізніше Шакал ще не раз бачив їх здалеку. Йому було соромно підходити. Він зрозумів, що дружба — це не тільки приходити до спільної води, коли тобі зручно.

Дружба починається там, де ти не відвертаєшся від чужої біди.

А Олень і його справжні друзі ще довго ділилися водою з кам’яної чаші. І кожен пив рівно стільки, скільки було потрібно, бо під час посухи вони навчилися найважливішого: навіть маленька допомога стає великою, коли її дарують разом.

А Олень і його справжні друзі ще довго ділилися водою з кам’яної чаші. І кожен пив рівно стільки, скільки було потрібно, бо під час посухи вони навчилися найважливішого: навіть маленька допомога стає великою, коли її дарують разом.