Олень, шакал і ворона

Олень, шакал і ворона

Робоча українська назва: Олень, шакал і ворона

Джерело: Village Folk-Tales of Ceylon, Vol. III — H. Parker (1914), Project Gutenberg #58889, https://www.gutenberg.org/ebooks/58889

Колись у зеленому лісі жили Олень і Ворона. Вони були зовсім різні. Олень любив тихі стежки, прохолодну траву й ранкову росу. Ворона любила високі гілки, широкий краєвид і довгі розмови про все, що бачила згори.

Та різниця їм не заважала.

Щоранку Ворона прилітала до великого дерева на узліссі й гукала:

— Доброго ранку, друже! Яка сьогодні трава?

— Соковита, — відповідав Олень. — А яке сьогодні небо?

— Чисте. Хмари далеко. Можна сміливо гуляти.

Так вони й жили: кожен знав щось своє і ділився цим із другом.

Одного дня Олень зустрів Шакала.

— Друже Оленю, — солодким голосом сказав той, — я давно бачу тебе в лісі. Ти спокійний, розумний. Може, будемо друзями?

Олень не мав нічого проти нової дружби.

— Запитаємо Ворону, — сказав він. — Ми давно тримаємося разом.

Ворона подивилася на Шакала уважно. Їй не дуже сподобався його надто чемний голос і те, як швидко він відводив очі.

— Я б не поспішала, — сказала вона. — Але якщо Олень хоче дати тобі шанс, залишайся. Дружба все одно показує, хто чого вартий.

Шакал оселився неподалік. Деякий час усе було добре. Він розповідав веселі історії, приносив новини з іншого краю лісу й часто казав Оленеві:

— От бачиш, який я корисний друг!

Та одного ранку Шакал побіг шукати їжу й натрапив на рисове поле. Молоді зелені стебла росли там рівними рядами, а між ними бігали маленькі краби.

Шакал одразу подумав не про дружбу, а про власну вигоду.

Він повернувся до Оленя й сказав:

— Я знайшов чудове місце! Там стільки свіжої зелені, що тобі й не снилося. Ходімо зі мною.

Олень похитав головою.

— Це людське поле. Там небезпечно.

— Та що ти! — засміявся Шакал. — Я вже ходив туди й повернувся цілий. Ти просто надто обережний.

Олень не пішов.

Наступного дня Шакал знову почав умовляти його.

— Невже ти мені не довіряєш? Я ж твій друг.

Ці слова зачепили Оленя. Він подумав: «Може, я справді даремно підозрюю Шакала?»

І погодився.

Вони прийшли до рисового поля. Все було тихо. Олень скуштував молоді стебла й швидко наївся.

— Бачиш? — прошепотів Шакал. — Я ж казав.

Наступного дня вони прийшли знову.

А господар поля вже помітив сліди. Він не хотів, щоб тварини витоптували врожай, тому поставив біля проходу міцну петлю.

Олень ступив уперед і раптом відчув, як мотузка затягнулася навколо ноги.

— Шакале! Допоможи! — вигукнув він. — Перегризи мотузку, поки людина не прийшла.

Шакал підійшов ближче, подивився на петлю й подумав зовсім не те, що мав би думати друг.

«Якщо я не допоможу, — вирішив він, — господар забере Оленя, а мені, може, щось перепаде».

Вголос же сказав:

— Сьогодні я не можу гризти таку мотузку. Зуби болять. Дуже прикро, друже.

І сховався в кущах чекати.

Минув час. Ворона помітила, що Олень не повертається.

— Щось тут не так, — сказала вона сама собі й полетіла шукати друга.

Над полем Ворона одразу побачила Оленя в пастці.

— Як це сталося?

— Я послухав Шакала, — сумно відповів Олень. — А тепер він відмовляється допомогти.

Ворона глянула на кущі. Там блиснули шакалячі очі.

— Добре, — сказала вона тихо. — Зараз не час сваритися. Треба тебе визволити.

Вона швидко придумала план.

— Ляж на землю й не рухайся. Заплющ очі. Я сяду поруч так, ніби просто знайшла тебе тут. Коли я голосно каркну тричі, стрибай щосили й тікай до лісу.

Олень ліг і завмер.

Невдовзі з’явився господар поля. Побачивши нерухомого Оленя, він вирішив, що тварина вже не втече. Чоловік послабив петлю й почав змотувати мотузку.

Ворона чекала.

Один оберт.

Другий.

Третій.

І раптом вона закричала:

— Кар! Кар! Кар!

Олень миттю схопився на ноги й помчав до лісу.

— Гей! — вигукнув чоловік і від несподіванки кинув палицю в його бік.

Та Олень уже був далеко. Палиця гупнула в кущі зовсім поруч із Шакалом.

— Ой! — заверещав той і вистрибнув звідти так швидко, що мало не перекинувся через власний хвіст.

Господар побачив його й усе зрозумів.

— То це ви тут утрьох моє поле облюбували? Забирайтеся звідси й більше не повертайтеся!

Шакал побіг першим. Він мчав так, що тільки сухе листя летіло в усі боки.

Коли Ворона й Олень повернулися до свого дерева, Олень довго мовчав.

Потім сказав:

— Ти мала рацію. Я думав, що дружба — це коли хтось називає тебе другом. А виявляється, цього замало.

Ворона сіла нижче, майже поруч із ним.

— Дружбу краще слухати не в словах, а у вчинках.

Наступного дня до дерева несміливо прийшов Шакал. Хвіст у нього був опущений, а голос уже не здавався таким солодким.

— Я вчинив погано, — сказав він. — Я хотів отримати вигоду з чужої біди. І мало не залишився без друзів. Можна мені хоча б попросити вибачення?

Олень подивився на Ворону.

Ворона відповіла:

— Вибачення можна прийняти. А довіру доведеться заслужити заново.

Шакал кивнув.

Відтоді він більше не водив друзів на чужі поля й не прикидався безпорадним, коли комусь була потрібна допомога.

А Олень запам’ятав дві речі. Перша: добрий друг не штовхає тебе туди, де небезпечно. Друга: справжній друг не тікає, коли ти потрапив у біду.

І якщо раннього ранку в тому лісі чути три гучні «кар-кар-кар», кажуть, Олень досі усміхається. Бо пам’ятає день, коли розумна Ворона врятувала його не силою, а вірністю й кмітливістю.

І якщо раннього ранку в тому лісі чути три гучні «кар-кар-кар», кажуть, Олень досі усміхається. Бо пам’ятає день, коли розумна Ворона врятувала його не силою, а вірністю й кмітливістю.