Оні в мандрах

Оні в мандрах

Робоча українська назва: Оні в мандрах

Кажуть, у старих японських оповідях живуть оні — дивні казкові істоти, які полюбляють галас, несподівані жарти й місця, де їм зовсім не слід бути.

Якщо на кухні сама собою дзенькнула кришка, хтось міг усміхнутися:

— Мабуть, оні пробіг.

Якщо в коморі впала коробка, хоча ніхто її не торкався:

— Напевно, оні пустує.

Звісно, інколи коробку просто поставили криво. Але казка є казка, а тому одного разу молодий оні справді заліз туди, куди його ніхто не запрошував.

Було це в портовому місті. У великій коморі пакували речі для далекої морської подорожі: лаковані скриньки, порцелянові чашки, шовкові тканини, чай, віяла та інші майстерно зроблені речі.

Оні зазирнув у двері.

— От би лише одним оком подивитися, — прошепотів він.

Потім зробив крок.

— От би лише одну коробку обійти.

Ще за хвилину він уже приміряв шовковий пояс, крутився перед полірованою тацею й перестрибував через пакунки.

— Тільки тихенько, — наказав він сам собі.

Дзень!

Одна чашечка хитнулася, але оні встиг підхопити її обома руками.

— Бачиш? Тихенько.

Тут у дверях задзвеніли ключі.

Оні завмер.

Сховатися було ніде. Він метнувся до великої шафки, висунув нижню шухляду, заліз усередину й підтягнув її за собою.

За хвилину прийшли працівники. Вони оглянули безлад, похитали головами, усе акуратно склали й почали пакувати.

Разом із речами запакували й шафку.

Разом із шафкою — сонного оні.

А разом з оні весь вантаж опинився на нідерландському кораблі, що вирушав через море до Роттердама.

Перші дні оні майже весь час спав. Потім прокинувся й зрозумів, що підлога під ним гойдається.

— Землетрус? — прошепотів він.

Бум!

Хвиля вдарила в борт.

— Дуже довгий землетрус.

Корабель ішов багато днів. Оні чув кроки моряків, скрип дерева, плескіт води й крики чайок, але боявся висунути носа. Лише вночі він вибирався з шухляди, знаходив трохи рису серед припасів, пив воду й знову ховався.

Нарешті корабель прибув до Нідерландів. Ящики перевезли до великого будинку, де мали показати привезені зі Сходу речі князеві та княгині.

Коли шафку відкрили, оні саме чхнув.

— Апчхи!

Служник відскочив.

Оні відскочив теж.

Вони кілька секунд дивилися один на одного.

Потім обидва закричали.

— А-а-а!

— А-а-а-а!

Оні помчав коридором.

За ним побіг служник.

На шум вискочила кухарка.

— Що трапилося?

— Не знаю! Воно бігає!

Оні шмигнув під стіл, виліз з іншого боку, зачепив ложку, і та закрутилася на підлозі.

Кухарка побачила рогату голову й вирішила, що до будинку забіг якийсь незнайомий звір.

— Сюди! — покликала вона садівника.

А оні вже побачив у стіні темний отвір.

«О, чудова схованка!» — подумав він і поліз усередину.

То був камінний димар.

За кілька секунд оні вилетів звідти чорний від сажі, кашляючи й чхаючи.

— Ніколи більше не лазитиму в чорні нори! — пообіцяв він.

Але ніхто його слів не розумів.

Служники сперечалися:

— Він щось сказав німецькою!

— Ні, французькою!

— А мені здалося, англійською!

Княгиня, почувши галас, прийшла сама.

— Досить вгадувати, — сказала вона. — Ви просто не знаєте його мови.

Вона наказала всім відійти й не лякати гостя.

Оні, який уже втомився від біганини, сів просто на підлогу й сумно зітхнув.

— Схоже, він потрапив сюди разом із вантажем, — здогадалася княгиня. — Треба знайти когось із корабля, хто був у Японії.

Невдовзі привели моряка, що знав кілька японських слів і пам’ятав старі розповіді про оні. Побачивши маленького мандрівника, він розсміявся.

— Схоже, у вас не чудовисько. У вас безквитковий пасажир.

Оні почув знайомі слова й мало не підстрибнув від радості.

Так усі нарешті зрозуміли, що сталося.

Оні нагодували звичайною теплою кашею, дали води й поселили на кілька днів у тихій комірчині. Там він уперше побачив дерев’яні черевики, вітряки й дахи з довгими жолобами для дощової води.

Найбільше його зацікавили водостоки.

— Вода біжить просто з даху! — захоплено сказав він морякові.

У місті жив майстер, який робив декоративні носики для таких жолобів. Побачивши оні, він попросив дозволу намалювати його кумедну мордочку.

— Якщо зроблю водостік із таким обличчям, дощ литиметься просто з його рота. Діти сміятимуться під час зливи.

Оні гордо випростався.

— Тільки роги намалюй рівно.

Майстер так і зробив. Незабаром на одному даху з’явилася дивна рогата мордочка, з якої під час дощу весело дзюрчала вода.

Людям сподобалося. Потім з’явилася друга, третя, десята.

А сам оні дочекався корабля, що вирушав назад на схід. Цього разу він подорожував не в шухляді. Йому знайшли сухе місце біля вантажу й суворо попередили:

— Нічого не переставляти.

— А якщо зовсім трішечки?

— Нічого.

— Навіть чашечку?

— Навіть чашечку.

Оні зітхнув.

— Важкі у вас правила морських подорожей.

Коли він повернувся додому, друзі не повірили його історії.

— Ти кажеш, там люди носять дерев’яні черевики?

— Так.

— А на дахах живуть кам’яні оні?

— Не живуть. Працюють. Відводять дощову воду.

— І схожі на тебе?

Оні гордо кивнув.

Відтоді, коли десь у далекому нідерландському місті дощ дзюркотів із рогатого кам’яного водостоку, можна було уявити, що це старий мандрівник-оні сміється над своєю найдивнішою пригодою.

І, мабуть, думає: іноді достатньо один раз залізти не в ту шухляду, щоб побачити пів світу.

І, мабуть, думає: іноді достатньо один раз залізти не в ту шухляду, щоб побачити пів світу.