Орел і курочка

Орел і курочка

Робоча українська назва: Орел і курочка

Колись, коли птахи ще часто розмовляли між собою, над зеленими пагорбами жив орел. Він літав так високо, що бачив одразу і річку, і поля, і маленькі хатини далеко внизу.

А біля одного з дворів жила курочка. Вона була весела, працьовита й дуже любила розгрібати землю під кущами, бо там завжди знаходилося щось цікаве.

Одного дня орел спустився з неба й сів на паркан.

«Курочко, я давно помічаю тебе з висоти», сказав він. «Ти смілива й уважна. Хочеш колись політати зі мною над пагорбами?»

Курочка подивилася на його широкі крила, потім на свої невеличкі.

«Я б хотіла, але мої крила зовсім не такі сильні».

«Я принесу тобі кілька легких пір’їн і покажу вправи», пообіцяв орел. «А поки візьми цей перстень. Нехай він буде знаком нашої домовленості. Коли я повернуся, покажеш його мені».

Курочка погодилася й обережно повісила перстень на тоненьку стрічку біля шиї.

«Берегтиму», сказала вона.

Орел змахнув крилами й полетів.

Наступного дня у двір прийшов півник.

«Який гарний у тебе перстень!» вигукнув він. «Звідки він?»

Курочка розповіла про орла та їхню домовленість.

Півник похитав головою.

«Літати високо звучить чудово. Але чи справді тобі потрібен чужий перстень, щоб навчитися бути сміливою?»

Курочка замислилася. Вона крутила стрічку дзьобом, а потім вирішила зняти прикрасу.

«Мабуть, ні».

Та замість того щоб покласти перстень у надійне місце, вона недбало залишила його на лавці біля саду.

Налетів вітер. Стрічка зісковзнула. Перстень покотився по дошці, упав у траву й зник серед сухого листя.

Курочка цього навіть не помітила.

Минув тиждень. Одного ранку над двором пролетіла велика тінь. Орел повернувся.

У дзьобі він ніс кілька гарних легких пір’їн.

«Я приніс те, що обіцяв», сказав він. «А де перстень?»

Курочка торкнулася шиї й завмерла.

Персня не було.

Вона кинулася до лавки, зазирнула під неї, оббігла кущі.

Нічого.

Курочці стало соромно. На мить їй захотілося вигадати якусь історію: сказати, що перстень забрав вітер чи поніс струмок.

Але вона зітхнула й сказала правду:

«Я його зняла, залишила без нагляду й, здається, загубила. Я обіцяла берегти його, але не зробила цього».

Орел довго мовчав.

«Мені прикро не через сам перстень», нарешті відповів він. «Речі губляться. Але якщо даєш слово, треба ставитися до нього уважно. А якщо передумала, краще сказати про це прямо».

Курочка опустила голову.

«Я розумію».

Орел поклав пір’їни на паркан.

«Залишу їх тобі. Тренувати крила можна й без мене. Але нашу стару домовленість вважатимемо завершеною».

Він розправив крила й піднявся в небо.

А курочка одразу взялася шукати загублений перстень.

Вона розгребла лапками траву біля лавки.

Шурх-шурх.

Потім землю під кущем.

Шурх-шурх-шурх.

Потім сухе листя біля паркану.

«Десь же він має бути!»

До вечора курочка персня не знайшла. Наступного дня знову почала шукати. І ще наступного.

Незабаром у неї з’явилися курчата. Вони бігали слідом за мамою й питали:

«Мамо, що ти весь час шукаєш?»

«Один старий перстень і одну важливу обіцянку», відповідала курочка.

Курчата не дуже розуміли, як можна знайти обіцянку в землі, але із задоволенням допомагали.

Шурх-шурх-шурх.

Із часом кури так звикли розгрібати землю лапками, що вже робили це навіть тоді, коли не думали про перстень. Під листям вони знаходили зернятка, насіння й маленькі ласощі, тож звичка виявилася корисною.

Кажуть, саме тому курочки й сьогодні так старанно шкребуть лапками землю, ніби все ще сподіваються відшукати маленький загублений перстень.

А коли високо над двором пролітає великий птах, мама-курка кличе курчат ближче до себе. Не зі страху перед старою погрозою, а тому, що добрі мами завжди люблять знати, де їхні малята.

І якщо прислухатися до тихого шурхоту курячих лап, можна згадати просту річ: загублену прикрасу іноді знайти важко, а от довіру найкраще берегти від самого початку.

І якщо прислухатися до тихого шурхоту курячих лап, можна згадати просту річ: загублену прикрасу іноді знайти важко, а от довіру найкраще берегти від самого початку.