Пан Довге Тіло і пані Тисяча Ніжок

Пан Довге Тіло і пані Тисяча Ніжок

Робоча українська назва: Пан Довге Тіло і пані Тисяча Ніжок

У Країні Ранкового Сяйва, де після дощу земля пахне свіжістю, а під камінням і корінням кипить своє маленьке життя, мешкала пані Піль. Усі називали її пані Тисяча Ніжок.

Насправді ніхто не знав, скільки саме в неї ніжок. Вона й сама ніколи їх не рахувала. Та коли пані Піль поспішала стежкою під листям, здавалося, ніби десятки крихітних черевичків крокують водночас: туп-туп-туп-туп.

Пані Піль жила під гладеньким каменем біля хурмової деревини. Вона любила прохолоду, вологу землю й вечірні прогулянки, коли сонце вже не припікало. Якщо хтось випадково торкався її, вона миттю згорталася в акуратну кульку й чекала, поки навколо знову стане спокійно.

Неподалік, у м’якому ґрунті городів, жив пан Вум. Його прозвали паном Довге Тіло. Він був дощовим черв’яком і цілими днями прокладав підземні ходи. Земля після його роботи ставала пухкішою, а корінню рослин було легше дихати.

Пан Вум був дуже працьовитий. Щоранку він казав собі:

— Ще один хід до грядки. Потім ще один до саду. А там можна й відпочити.

Та відпочивати йому майже не вдавалося, бо він завжди знаходив якусь нову справу.

Одного дня знайома сваха, яка любила допомагати сусідам знайомитися, сказала родині пані Піль:

— А ви чули про пана Вума? Працьовитий, спокійний, ґрунт знає краще за будь-кого.

А панові Вуму вона розповіла:

— Пані Піль розумна, охайна й дуже швидка. У неї стільки ніжок, що вона встигає всюди.

Обидві родини подумали, що це звучить непогано. За тодішнім звичаєм вони обмінялися чемними листами, і невдовзі всі навколо заговорили про майбутнє весілля.

Ось тут і почалося найцікавіше.

У селищі пані Піль хтось прошепотів:

— Уявляєте, який довгий пан Вум! Напевно, йому потрібен такий довжелезний одяг, що його шитимеш цілу зиму.

Інший додав:

— А хто той одяг чиститиме після того, як він цілий день риється в землі?

— Та це ж клопоту на сто років! — підхопив третій.

Пані Піль чула ці розмови й спочатку сміялася.

— Який ще довжелезний одяг? Він же черв’як.

Але плітки не вщухали.

— Ти ще не знаєш, у що вплуталася, — казали їй сусіди. — У тебе не залишиться часу ні на прогулянки, ні на відпочинок.

Пані Піль почала хвилюватися. Вона ніколи не розмовляла з паном Вумом сама й знала про нього лише те, що переказували інші.

«А що як вони мають рацію? — думала вона. — Що як усі вже вирішили за мене, як я маю жити?»

Тим часом у селищі пана Вума теж кипіли розмови.

— Чув? У твоєї нареченої тисяча ніжок! — вигукнув один знайомий.

— Якщо кожній знадобиться черевичок, ти розоришся! — пожартував другий.

— А уяви, як вона тупотітиме в домі!

Пан Вум спочатку не звертав уваги.

— Нехай говорять, — бурмотів він і прокладав новий тунель.

Та ввечері, коли стало тихо, йому теж стало неспокійно.

«Я ж навіть не знаю пані Піль, — подумав він. — Чому я хвилююся через те, що сказали люди, які її майже не знають?»

Він проповз ще трохи вперед, потім повернув назад і вирішив написати листа.

У той самий вечір пані Піль теж сіла за лист.

Вона довго підбирала слова, бо не хотіла нікого образити.

«Шановний пане Вуме, — написала вона. — Мені здається, ми надто поспішили. Я не хочу виходити заміж лише тому, що так вирішили інші. Ми майже не знайомі, і я не знаю, чи будемо ми щасливі разом. Думаю, буде чесно зупинитися зараз».

Пан Вум тим часом написав:

«Шановна пані Піль. Я багато думав і зрозумів, що не хочу, аби наш шлюб починався зі страхів, підрахунків і чужих пліток. Ми ще не встигли пізнати одне одного. Тому прошу звільнити вас від нашої домовленості. Нехай кожен із нас сам обере свій шлях».

Наступного ранку два посланці вийшли з різних селищ назустріч один одному. Посеред дороги вони привіталися, обмінялися новинами й засміялися, коли зрозуміли, що несуть майже однакові листи.

Так пані Піль отримала лист пана Вума саме тоді, коли її лист прибув до нього.

Вона прочитала його двічі й полегшено зітхнула.

— Отже, він теж уміє думати своєю головою, — сказала вона.

Пан Вум прочитав її лист і кивнув:

— Добре, що ми сказали правду до того, як стали сердитися одне на одного через те, чого насправді не було.

Весілля не відбулося. І світ від цього не перевернувся.

Пані Піль і далі жила під своїм прохолодним каменем, гуляла після дощу й вправно перебирала численними ніжками по м’якій землі.

Пан Вум продовжував рити корисні підземні ходи. Завдяки йому грядки ставали пухкішими, а рослини краще росли.

А пліткарі ще деякий час обговорювали, хто кого покинув і чому. Та зрештою їм набридло, бо з’явилися нові теми для розмов.

Одного разу після теплого дощу пані Піль і пан Вум випадково зустрілися біля старої хурми.

— Добрий вечір, пане Вуме, — сказала пані Піль.

— Добрий вечір, пані Піль, — відповів він.

Вони трохи поговорили про погоду, про вологу землю й про те, як добре цього року ростуть рослини.

А тоді пані Піль усміхнулася:

— Дивно. Якби ми поговорили ось так раніше, то, мабуть, менше слухали б інших.

— Саме так, — погодився пан Вум. — Чужі слова можуть бути дуже гучними. Але своє рішення краще приймати тихо й самостійно.

Вони чемно попрощалися й кожен пішов своєю дорогою.

І відтоді в тих місцях іноді казали: перш ніж рахувати чужі ніжки, довжину чужого тіла чи вигадувати, яким буде чиєсь життя, краще спершу познайомитися з людиною… або хоча б із дощовим черв’яком і багатоніжкою.

І відтоді в тих місцях іноді казали: перш ніж рахувати чужі ніжки, довжину чужого тіла чи вигадувати, яким буде чиєсь життя, краще спершу познайомитися з людиною… або хоча б із дощовим черв’яком і багатоніжкою.