Пан і пані Оцет

Пан і пані Оцет

Адаптація: м’яка дитяча версія; прибрано тілесне покарання й небезпечний фарс, збережено гумор про необдумані обміни та оптимізм.

Колись жили пан Оцет і пані Оцет у крихітній круглій хатинці, яка здалеку була схожа на велику пляшку.

Одного дня пані Оцет прибирала так старанно, що зачепила мітлою стару підпірку.

Трісь!

Хатинка похилилася, дах сповз набік, а двері впали просто на траву.

— Ой лишенько! — засмутилася пані Оцет. — Що тепер робити?

Пан Оцет оглянув руїни й сказав:

— Не плач. Дім можна збудувати знову. Візьмемо хоча б двері, щоб було на чому спати дорогою, і підемо шукати новий початок.

Так вони й зробили.

До вечора дісталися лісу. Щоб не спати просто на землі, пан Оцет затягнув двері на широку гілку, і обоє влаштувалися на них, мов на дивному дерев’яному ліжку.

Уночі під деревом зібралися якісь підозрілі мандрівники й почали ділити між собою чужі монети та коштовності.

Пан Оцет так злякався, що затремтів. Двері хитнулися й з гуркотом упали поруч із незнайомцями.

— Що це?! — закричали ті й розбіглися хто куди.

Уранці подружжя побачило покинуті мішечки з монетами.

— Треба віднести їх до найближчого містечка, — сказала пані Оцет. — А якщо частину повернути не вдасться, міський староста вирішить, що з нею робити.

Так і сталося. Більшість грошей повернули власникам, а за допомогу містяни подарували подружжю невелику винагороду.

— Купімо корову, — запропонувала пані Оцет. — Будемо мати молоко, масло й сир.

Пан Оцет пішов на ярмарок і знайшов прекрасну руду корову.

— От це справжня удача! — зрадів він.

Та дорогою додому почув веселу музику. На площі чоловік грав на волинці, а навколо нього танцювали діти.

— Як чудово! — подумав пан Оцет. — Якби я мав волинку, міг би грати на ярмарках і заробляти більше, ніж на корові.

— Обміняєш корову на волинку? — запропонував музикант.

Пан Оцет погодився.

Але за містом виявилося, що волинка не грає сама.

— Фу-у-у… пі-і-і… — видавала вона такі звуки, що ворони розліталися з дерев.

Тут пан Оцет побачив чоловіка в теплих рукавицях.

— Оце корисна річ! — подумав він. — Мої пальці вже замерзли.

І обміняв волинку на рукавиці.

Трохи далі ноги в нього заболіли від дороги. Назустріч ішов подорожній із міцною палицею.

— О, з такою палицею йти значно легше!

І пан Оцет обміняв рукавиці на палицю.

Коли він наблизився до лісу, на гілці сиділа балакуча сорока.

— Скре-ке-ке! — засміялася вона. — Вийшов із коровою, повертаєшся з палицею!

Пан Оцет зупинився.

Спочатку йому стало прикро. Потім він подумав:

«І справді. Я кожного разу бачив нову блискучу річ і зовсім не питав себе, чи вона мені потрібна».

Він не став сердитися на сороку, а просто сів під деревом.

— Ну що ж, — сказав пан Оцет. — Палиця теж стане в пригоді. Але наступного разу я не поспішатиму з обміном.

Коли він повернувся, пані Оцет побачила палицю й здивувалася:

— А де корова?

Пан Оцет чесно розповів усю історію.

Пані Оцет мовчала так довго, що він уже приготувався до серйозної розмови.

А потім вона засміялася.

— Що ж, урок вийшов дорогуватий. Але добре, що ти сам його зрозумів.

Наступного дня вони разом склали план: частину винагороди залишили на нову хатину, частину — на необхідні речі, а трохи — на непередбачені випадки.

І щоразу, коли пан Оцет бачив на ярмарку щось дивовижне, він питав себе тричі:

— Чи справді мені це потрібно? Чи стане від цього наше життя кращим? Чи не пошкодую я завтра?

І лише потім приймав рішення.

Через деякий час у пана й пані Оцет знову була затишна хатинка. Біля дверей стояла та сама палиця.

— Дивися, — казав пан Оцет гостям, — це найдорожча палиця в Англії.

— Невже вона чарівна? — питали гості.

— Ще й яка! — відповідав він. — Вона навчила мене думати перед тим, як міняти добре на блискуче.

І всі сміялися, а пані Оцет ставила на стіл чай.

І всі сміялися, а пані Оцет ставила на стіл чай.