Пан Коцький

Пан Коцький

Робоча назва українською: Пан Коцький

Джерело: І. Рудченко, «Народныя южнорусскія сказки», вип. 1, Київ, 1869, № 13 «Пан-Коцький». Скан старого видання на Вікіджерелах: https://uk.wikisource.org/wiki/Індекс:Народныя_южнорусскія_сказки._Рудченко_(1869).pdf

КАЗКА

Жив собі в одного чоловіка старий кіт. Колись він був найспритнішим мишоловом у всій хаті: тільки хвостик майне під лавою — кіт уже тут. Та з роками став він повільнішим, більше любив дрімати на сонечку й уже не ганявся за мишами, як у молодості.

Господар був чоловік нерозважливий. Замість подякувати котові за довгу службу, одного дня посадив його до воза, завіз до лісу й залишив там.

— Може, якось проживеш, — буркнув він і поїхав.

Кіт сів під деревом і тяжко зітхнув.

— Оце так подяка. Ну що ж, доведеться починати нове життя.

Не встиг він далеко відійти, як назустріч йому Лисичка.

Побачила незнайомого звіра, зупинилася й питає:

— Добрий день. А хто ви такий і звідки в нашому лісі?

Кіт випростав спину. Не хотілося йому розповідати, що його просто залишили.

— Я? Пан Коцький.

Лисичка аж очі округлила.

— Пан Коцький? Ніколи такого пана не зустрічала. А де ж ви живете?

— Поки що ніде, — чесно відповів кіт.

Лисичка подумала-подумала й каже:

— То ходімо до мене. У хатці місця вистачить. Будете зі мною жити.

Пан Коцький погодився.

Лисичка влаштувала йому теплий куточок, приносила їжу, а кіт поводився поважно: ходив неквапливо, вуса розправляв і часто мовчав. Лисичці здавалося, що така мовчазність пасує дуже важливому панові.

Одного дня пробігав неподалік Зайчик.

— Лисичко-сестричко, можна до тебе ввечері в гості?

— Тихіше! — прошепотіла Лисичка. — У мене тепер живе Пан Коцький. Він дуже серйозний. Краще без запрошення не приходь.

Зайчик помчав далі й дорогою зустрів Вовка.

— Ти чув? У Лисички оселився якийсь Пан Коцький. Кажуть, страшенно поважний!

Вовк переповів Ведмедеві. Ведмідь — Дикому Кабанові. За пів дня весь ліс уже знав, що в Лисички живе небачений Пан Коцький.

— Треба подивитися, що воно за пан, — вирішили звірі.

Але йти просто так було незручно.

— Приготуємо обід, — запропонував Ведмідь. — Запросимо його чемно.

Вовк приніс овочів і грибів до юшки, Кабан накопав картоплі та буряків, Ведмідь приніс горщик меду, а Зайчик — свіжої капусти.

Зварили великий обід, накрили стіл і тут замислилися:

— А хто піде запрошувати?

Ведмідь почухав за вухом.

— Я важкий. Якщо раптом доведеться швидко йти, не встигну.

Кабан сказав:

— Я теж не дуже спритний.

Вовк кашлянув:

— А я… е-е… маю сьогодні важливі справи.

Усі подивилися на Зайчика.

— Чому завжди я? — зітхнув той.

Та пішов.

Підбіг до Лисиччиної хатки й постукав.

— Лисичко-сестричко! Ми з Вовком, Ведмедем і Кабаном приготували обід. Просимо тебе й Пана Коцького в гості.

Лисичка гордо кивнула.

— Добре, прийдемо. Тільки поводьтеся чемно. Пан Коцький не любить галасу.

Зайчик почув лише останні слова й помчав назад.

— Ховайтеся! — закричав він. — Пан Коцький дуже суворий!

Звірі перелякалися ще до того, як побачили гостя.

Ведмідь заліз на дерево. Вовк сховався за кущем. Кабан зарився в сухе листя, а Зайчик притулився за пеньком.

Невдовзі Лисичка привела Пана Коцького до накритого столу.

Кіт побачив миску з їжею. Після лісових пригод він був голодний, тож підійшов і замуркотів:

— Мняу! Мняу!

А звірам здалося, що він каже:

— Мало! Мало!

Вовк за кущем затремтів.

«Ого! Стільки їжі, а йому ще мало!»

Ведмідь на дереві подумав:

«Напевно, цей Пан Коцький їсть більше за мене!»

Кіт тим часом добре поїв і розлігся біля столу. Раптом комар сів Кабанові просто на хвіст.

Кабан сіпнув хвостиком.

Кіт краєм ока помітив рух.

«Миша!» — подумав він за старою звичкою.

Стриб!

Кіт кинувся просто до купи листя.

Кабан вирішив, що страшний Пан Коцький нападає саме на нього.

— Рятуйтеся! — заверещав він і помчав через галявину.

Кіт сам злякався великого Кабана й відскочив убік. А там стояло дерево.

«На дерево!» — вирішив він і миттю видерся вгору.

А на тому дереві сидів Ведмідь.

Побачив, що Пан Коцький лізе просто до нього, й подумав:

«Усе! Він і тут мене знайшов!»

Ведмідь поліз вище, на тонші гілки. Одна гілка затріщала, і він м’яко гепнувся в купу торішнього листя.

— Ой!

Вовк побачив падіння Ведмедя й вирішив, що Пан Коцький одним поглядом скинув його з дерева.

Вовк побіг так швидко, що тільки хвіст мигнув.

Зайчик теж дременув, навіть не з’ясувавши, від кого саме тікає.

За хвилину галявина спорожніла.

На дереві сидів переляканий кіт.

Під деревом стояла здивована Лисичка.

— Пане Коцький, ви чого туди залізли?

— Там був кабан! — відповів кіт. — Величезний!

— А він від вас утік.

— Від мене?

Кіт обережно спустився й озирнувся.

— Дивні тут у вас звірі.

Тим часом Вовк, Ведмідь, Кабан і Зайчик зібралися далеко від галявини.

Кабан сказав:

— Ви бачили? Він кинувся просто на мене!

Ведмідь додав:

— А потім поліз на дерево по мене!

Вовк похитав головою:

— Маленький який, а сміливий!

Зайчик подумав і несміливо сказав:

— А може… ми самі себе налякали?

Усі замовкли.

Наступного дня вони все-таки наважилися знову підійти до Лисиччиної хатки. Цього разу не ховалися.

Пан Коцький сидів на сонечку й умивав лапою вуса.

Ведмідь придивився.

— І це той грізний пан?

Кіт позіхнув.

— Я взагалі-то просто кіт.

Лисичка засміялася.

— А я й не казала, що він велетень. Це ви самі все домислили.

Звірі переглянулися, а потім теж розсміялися.

Відтоді Пан Коцький жив у Лисички спокійно. Його вже ніхто не боявся, зате всі поважали за поважні вуса, гарне муркотіння й уміння миттю помічати найменший рух у траві.

А в лісі ще довго переказували цю історію, додаючи щоразу нові подробиці.

Та Зайчик завжди нагадував:

— Перш ніж боятися того, чого не бачив, краще спершу подивитися самому. Бо інколи найбільше чудовисько виростає не в лісі, а у власній уяві.

— Перш ніж боятися того, чого не бачив, краще спершу подивитися самому. Бо інколи найбільше чудовисько виростає не в лісі, а у власній уяві.