Пан Мішок Рису

Пан Мішок Рису

Давним-давно в Японії жив хоробрий воїн на ім’я Фудзівара Хідесато. Згодом люди стали називати його Тавара Тода, тобто Пан Мішок Рису. А чому він отримав таке дивне ім’я, розповідає ця історія.

Одного ясного ранку Хідесато вирушив у дорогу. За плечима в нього висів сагайдак зі стрілами, у руці був великий лук, а попереду чекали невідомі стежки.

Незабаром він дістався мосту через озеро Біва. Та щойно ступив на дерев’яні дошки, як зупинився.

Поперек усього мосту лежав величезний дракон.

Його тіло було товсте, мов старий стовбур сосни, хвіст торкався одного краю мосту, а лапа звисала з другого. З ніздрів виривалося легке полум’я, і кожен подих здіймав клубочки диму.

Хідесато відчув, як серце в грудях забилося швидше.

— Назад дороги немає, — тихо сказав він собі. — А вперед є.

Він повільно пішов далі. Обережно переступив через одну лускату лапу, пройшов між кільцями величезного тіла й навіть не озирнувся.

Коли міст уже лишився позаду, хтось покликав:

— Шляхетний воїне, зачекай!

Хідесато обернувся. Дракона не було. На мосту стояв чоловік у зеленому вбранні, прикрашеному візерунками з мушель. На його голові сяяла дивна корона, схожа на голову дракона.

— Це ви мене кликали? — запитав Хідесато.

— Я. Я Драконовий Король озера Біва. Те чудовисько на мосту було моїм чарівним образом. Уже багато днів я чекаю на людину, яка не втече від самого мого вигляду.

— Навіщо вам така людина?

Драконовий Король зітхнув.

— На горі Мікамі оселилася велетенська сороконіжка. Щоночі вона спускається до озера й лякає мою родину. Ми вже не можемо спокійно жити у власному домі. Я шукав того, хто матиме відвагу допомогти нам.

Хідесато подивився на далеку гору.

— Я спробую.

Драконовий Король повів його до свого палацу під озером. Вода розступалася перед ними, наче прозора завіса. За нею відкрився палац із білого каменю, перламутрових колон і садів, де між коралами плавали золоті риби.

На честь гостя влаштували вечерю. Золоті рибки танцювали, червоні коропи грали на струнних інструментах, а срібляста форель подавала страви на блискучих тацях.

Хідесато вже майже забув, навіщо прийшов, коли раптом підлога здригнулася.

Туп. Туп. Туп.

Здалеку долинув такий гуркіт, ніби по горах крокувала сотня барабанів.

— Вона йде, — прошепотів Драконовий Король.

У темряві на схилі гори спалахнули два вогники. Потім ще десятки маленьких вогнів. То світилися очі й безліч лап велетенської сороконіжки.

Хідесато взяв свій лук.

У сагайдаку залишалося лише три стріли.

Він натягнув тятиву й вистрілив.

Перша стріла влучила точно в ціль, але відскочила від твердого панцира.

— Нічого, — сказав Хідесато. — У мене є ще дві.

Він прицілився вдруге.

Друга стріла теж не змогла пробити міцний захист чудовиська.

Драконовий Король зблід.

— Залишилася одна.

Хідесато мовчки подивився на останню стрілу. Він згадав стару пораду, яку чув колись від мисливців: звичайна зброя не завжди перемагає те, що здається непереможним. Іноді потрібна не сила, а знання.

Воїн змочив наконечник стріли, ще раз натягнув тятиву й довго не поспішав. Дочекався, коли сороконіжка підніме голову.

Тьох!

Стріла полетіла крізь ніч.

Цього разу чудовисько різко зупинилося. Вогники на його лапах почали гаснути один за одним. Велетенська сороконіжка відступила від озера, поповзла назад у гори й більше ніколи не поверталася до володінь Драконового Короля.

У ту ж мить здійнявся сильний вітер. Над озером прогримів грім, спалахнула блискавка, а потім усе стихло.

Настав ранок.

Над водою сяяло сонце, а мешканці підводного палацу вперше за довгий час вийшли назовні без страху.

— Ти врятував наш дім, — сказав Драконовий Король. — Дозволь нам віддячити тобі.

Він наказав принести подарунки.

Першим був великий бронзовий дзвін.

Другим — мішок рису.

Третім — рулон шовку.

Четвертим — дивовижний казанок.

Хідесато зніяковів.

— Я не допомагав вам заради винагороди.

— Саме тому ми й хочемо її дати, — усміхнувся Король.

Хідесато подякував і вирушив додому. Слуги Драконового Короля понесли подарунки слідом за ним, а біля мосту вклонилися й розтанули в ранковому тумані.

Удома Хідесато швидко зрозумів, що подарунки непрості.

Бронзовий дзвін був звичайним, але мав такий чистий голос, що воїн подарував його храму. Відтоді його звук плив над полями й селами, нагадуючи людям про час.

А от мішок рису виявився чарівним. Скільки рису з нього не брали, він ніколи не порожнів.

Рулон шовку теж не ставав коротшим. Відріж шматок на святкове вбрання, а вранці він знову такий самий довгий.

Казанок умів готувати їжу сам. Досить було покласти в нього продукти, накрити кришкою й трохи зачекати.

Хідесато міг би сховати все це й жити тільки для себе. Але він вирішив інакше.

Коли в сусідньому селі був неврожай, із чарівного мішка брали рис для родин, яким не вистачало їжі. Шовком допомагали тим, кому потрібен був теплий одяг. А дивовижний казанок часто працював на великих спільних святах.

Люди дивувалися:

— Скільки ж рису в тому мішку?

— Мабуть, стільки, скільки потрібно доброму серцю, — жартував Хідесато.

Так і закріпилося за ним ім’я Пан Мішок Рису.

Та найбільшим скарбом він вважав не чарівні речі.

Бо того дня на мосту Хідесато зрозумів: хоробрість не означає зовсім не боятися. Хоробрість починається тоді, коли страх є, але ти все одно робиш крок уперед, якщо хтось потребує твоєї допомоги.

Бо того дня на мосту Хідесато зрозумів: хоробрість не означає зовсім не боятися. Хоробрість починається тоді, коли страх є, але ти все одно робиш крок уперед, якщо хтось потребує твоєї допомоги.