Пані Метелиця

Пані Метелиця

Примітка: м’яка дитяча адаптація. Жорстке покарання з оригіналу замінено на кумедний дощ із сажею, який легко змивається; збережено мотив працьовитості, доброти й уважності.

КАЗКА

Жила колись дівчинка на ім’я Марта. Вона була спокійна, працьовита й завжди помічала, коли комусь потрібна допомога. У домі Марта виконувала багато справ: носила воду, прибирала, пряла нитки й доглядала сад.

Одного дня вона сиділа біля старої криниці й пряла. Робота була довгою, пальці втомилися, і раптом веретено вислизнуло з руки.

Плюсь!

Воно впало просто у воду.

— Ой ні, — засмутилася Марта.

Веретено було єдине. Вона нахилилася над криницею, намагаючись його побачити. У воді відбивалося небо, і раптом їй здалося, ніби десь унизу світиться сонце.

Марта обережно спустилася до низького кам’яного уступу, простягнула руку… і несподівано відчула, ніби легкий вітер підхопив її.

За мить вона вже лежала на м’якій зеленій траві.

Навколо був дивовижний світ. Сонце світило лагідно, квіти погойдували голівками, а неподалік стояла піч.

Із печі почувся голос:

— Дівчинко, допоможи! Хліб уже спікся, а якщо його не дістати, він пересохне.

Марта здивувалася, але підійшла. На полиці рум’янилися круглі хлібини.

Вона взяла дерев’яну лопату й одну за одною витягла їх на стіл.

— Дякую! — задоволено зітхнула піч.

Марта рушила далі.

Незабаром біля дороги побачила яблуню, гілки якої схилилися від стиглих плодів.

— Струсни мене, будь ласка, — попросило дерево. — Яблука вже достигли.

Марта взялася за нижню гілку й легенько її потрясла. Яблука посипалися на траву: туп-туп-туп.

Дівчинка не кинула їх як попало, а зібрала в акуратну купку, щоб жодне не закотилося в кущі.

— І тобі дякую, — зашелестіла яблуня.

Далі стежка привела Марту до маленького білого будинку. Біля дверей стояла літня жінка з добрими очима й дуже білим волоссям.

— Заходь, — сказала вона. — Мене звуть пані Метелиця. Якщо хочеш, поживи в мене трохи. Роботи небагато, але одну справу треба робити уважно: щоранку добре вибивай мої пухові перини.

— А навіщо? — поцікавилася Марта.

Пані Метелиця усміхнулася.

— Побачиш.

Наступного ранку Марта винесла перину до вікна й почала її струшувати.

Пух закружляв у повітрі. Але замість того щоб падати на підлогу, він вилетів у небо й перетворився на білі сніжинки.

Десь далеко, у звичайному світі, діти вибігли надвір і закричали:

— Сніг! Сніг іде!

Марта засміялася.

Відтоді вона щоранку старанно збивала перини. Допомагала на кухні, поливала квіти, слухала історії пані Метелиці й вечорами дивилася, як над хмарами запалюються зорі.

Їй подобалося в чарівному домі, але за кілька тижнів вона сказала:

— Тут дуже добре. Та я сумую за домом.

— Це правильно, — відповіла пані Метелиця. — Той, хто любить дім, має до нього повертатися.

Вона провела Марту до великих воріт.

Коли ворота відчинилися, на дівчинку посипався теплий золотий дощ. Золоті іскри торкнулися її сукні й перетворилися на маленькі сяючі візерунки.

— Це не плата за роботу, — сказала пані Метелиця. — Це пам’ять про те, що ти допомагала навіть тоді, коли ніхто не обіцяв тобі винагороди.

А біля воріт лежало загублене веретено.

Марта взяла його й за мить опинилася біля своєї криниці.

Коли вдома побачили золоті візерунки й почули розповідь, інша дівчина, яка жила в тому самому домі, вирішила:

— Я теж хочу золото!

Наступного дня вона навмисно кинула веретено в криницю й потрапила до чарівного світу.

Піч попросила:

— Дістань хліб, будь ласка.

— Ще чого! — відповіла дівчина. — Забрудню руки борошном.

Яблуня попросила:

— Струсни мої гілки.

— Нехай хтось інший струшує.

Та до будинку пані Метелиці вона прийшла дуже швидко.

Першого дня дівчина старанно вибивала перину. Другого — вже не так старанно. Третього лише струснула разок. А потім вирішила, що досить.

— Я хочу додому й хочу свою нагороду, — сказала вона.

Пані Метелиця не сперечалася.

— Ходімо до воріт.

Дівчина стала під ними й заплющила очі, очікуючи золотого дощу.

Згори посипалося щось чорне й легке.

— Апчхи! — чхнула вона.

То була звичайна пічна сажа. Вона вкрила ніс, щоки й волосся чорними цятками.

Пані Метелиця сказала:

— Не хвилюйся, це легко змиється. Але, можливо, поки митимешся, матимеш час подумати: винагорода приходить не тоді, коли ми її вимагаємо, а коли робимо щось добре й старанно.

Дівчина почервоніла під сажею.

Повернувшись додому, вона довго відмивала чорні плями. А наступного ранку, побачивши біля столу кошик яблук, раптом сама запропонувала допомогти їх перебрати.

Марта нічого не сказала, лише усміхнулася.

А коли взимку над селом починав падати пухнастий сніг, обидві дівчини дивилися у вікно й знали: десь високо над хмарами пані Метелиця знову вибиває свої чарівні перини.

А коли взимку над селом починав падати пухнастий сніг, обидві дівчини дивилися у вікно й знали: десь високо над хмарами пані Метелиця знову вибиває свої чарівні перини.