Пані Місяця

Пані Місяця

Робоча українська назва: Пані Місяця

Дуже давно, за часів імператора Яо, жив відважний князь на ім’я Хоу І. Він славився тим, що вмів стріляти з лука так точно, як ніхто інший. Казали, що його стріла могла торкнутися листка на найдальшій гілці, навіть якщо вітер гойдав дерево.

Одного разу сталося диво, яке швидко обернулося лихом. У небі зійшло не одне сонце, а відразу десять. Вони палали всі разом. Земля розжарилася, струмки почали міліти, людям і тваринам ніде було сховатися від спеки.

Імператор покликав Хоу І.

— Якщо ти справді найкращий стрілець у країні, допоможи людям, — сказав він. — Небо має знову стати таким, яким було.

Хоу І піднявся на високу гору, натягнув тятиву й одну за одною послав стріли до неба. Дев’ять зайвих сонць згасли й зникли з небесного простору. Лишилося одне, тепле й ясне, те саме, що відтоді щодня сходить над світом.

Люди з полегшенням зітхнули. А ім’я Хоу І стали вимовляти з великою пошаною.

Та пригоди героя на цьому не закінчилися.

У Хоу І був незвичайний кінь, швидший за вітер. Якось князь вирушив верхи в далеку дорогу. Кінь мчав усе швидше й швидше, аж поки знайомі поля залишилися далеко позаду. Хоу І опинився біля величної гори Куньлунь.

Там він зустрів Володарку Яшмового Моря. Вона знала про його подвиг і подарувала йому рідкісну чарівну траву.

— У ній прихована сила довгого, майже безсмертного життя, — сказала Володарка. — Бережи її мудро.

Хоу І приніс траву додому й сховав, бо не знав, чи варто користуватися таким даром.

Його дружину звали Чан Е. Одного дня, коли Хоу І не було вдома, вона знайшла схованку. Чан Е довго дивилася на дивну траву, а потім скуштувала її.

І раптом відчула, що стала легкою, наче пелюстка.

Її ноги відірвалися від підлоги.

— Що зі мною? — здивовано прошепотіла вона.

Вона піднялася до стелі, потім над дахом, над деревами, над горами. Хмари пропливали вже нижче. Земля ставала дедалі меншою, а попереду сяяв круглий срібний Місяць.

Так Чан Е опинилася в місячному палаці й відтоді стала Пані Місяця.

Минуло багато років. На землі змінювалися покоління й династії, а Місяць, як і раніше, піднімався над дахами в тихі вечори.

Кажуть, що за часів династії Тан один імператор у ніч середини осені сидів у саду разом із двома мудрецями-чарівниками. Місяць того вечора був такий великий і ясний, що здавалося, до нього можна доторкнутися рукою.

— Цікаво, який він зблизька? — замислено сказав імператор.

Один із чарівників усміхнувся.

— Якщо справді хочеш побачити, ходімо.

Він підняв бамбукову палицю й кинув її в повітря. Палиця видовжилася, засяяла й перетворилася на небесний міст.

Імператор і двоє його супутників ступили на міст. Крок за кроком вони підіймалися дедалі вище, поки не досягли Місяця.

Перед ними постав дивовижний палац. Його стіни й колони мерехтіли, ніби були зроблені з прозорого кришталю. Над входом сяяв напис: «Палац Кришталевого Холоду».

Поруч росло величезне касієве дерево. Його квіти пахли так ніжно, що аромат, здавалося, розливався самим місячним світлом. На гілках працював чоловік, час від часу підрізаючи молоді пагони.

— Навіщо він це робить? — запитав імператор.

— Дерево росте надзвичайно швидко, — пояснив чарівник. — Якби йому зовсім не допомагали, його крона могла б затулити місячне сяйво. Тому час від часу гілки обережно підрізають.

Далі гості побачили білого, наче вирізаного з яшми, кролика. Він стояв біля мармурової ступи й старанно товк чарівні трави.

Тук-тук. Тук-тук.

Звук був тихий і рівний, наче маленький місячний годинник.

І тут із палацу вийшла Пані Місяця. На ній був білий плащ і вбрання, що переливалося всіма барвами веселки.

— Вітаю вас у місячних садах, — сказала вона. — Не кожному мешканцеві землі випадає побачити це місце.

За її знаком прилетіли помічниці на білих птахах. Під касієвим деревом зазвучала музика, легка й чиста, наче дзенькіт кришталевих крапель. Гості слухали, затамувавши подих. Потім почався танець, і срібне світло ніби рухалося разом із танцівницями.

Імператор хотів запам’ятати кожен звук.

Та місячна ніч не могла тривати вічно.

— Час повертатися, — тихо сказав один із чарівників.

Вони попрощалися з Пані Місяця, перейшли небесним мостом і знову опинилися в земному саду. Місяць уже схилявся до краю неба.

Імператор одразу покликав музикантів.

— Я чув сьогодні мелодію, якої немає на землі, — сказав він. — Я не хочу, щоб вона зникла разом із ніччю.

Він наспівав те, що зміг запам’ятати, а музиканти підхопили мелодію на флейтах. Відтоді в палацовому саду ще довго звучала музика, народжена, за переказом, під касієвим деревом на Місяці.

А коли настає ясна осіння ніч і круглий Місяць висить високо-високо, люди й тепер вдивляються в його світлу поверхню. Комусь ввижається велике дерево. Комусь — маленький кролик біля ступи.

А хтось згадує Пані Місяця, яка живе серед кришталевого сяйва й береже музику небесного саду.

А хтось згадує Пані Місяця, яка живе серед кришталевого сяйва й береже музику небесного саду.