Папаллуга, або Золотий черевичок

Папаллуга, або Золотий черевичок

Примітка: м’яка дитяча адаптація. Збережено старий сербський сюжет про Папаллугу, чарівну допомогу матері, білих голубів і золотий черевичок. Погрози, смерть чарівної корови та інші жорсткі сцени старого тексту замінено на безпечні казкові події.

Колись у селі біля глибокої зеленої ущелини жила дівчина на ім’я Марія. Вона була лагідною, працьовитою й дуже любила свою матір.

Щодня Марія разом з іншими дівчатами пасла худобу на луках. Поки корови й вівці щипали траву, дівчата пряли нитки, співали й розповідали одна одній новини.

Одного дня до них підійшов сивий старець із довгою білою бородою.

— Будьте обережні біля ущелини, — попередив він. — Це місце зачароване. Не кидайте туди своїх речей.

Дівчата зацікавилися й, звичайно ж, одразу почали заглядати вниз.

Марія нахилилася трохи надто далеко, і її веретено вислизнуло з рук.

— Ой!

Веретено дзенькнуло об каміння й зникло в глибині.

Коли Марія ввечері повернулася додому, вона не знайшла матері в хаті. Натомість біля воріт стояла біла корова з лагідними знайомими очима.

Марія почула тихий голос:

— Не лякайся, донечко. Чари ущелини торкнулися мене. Я не знаю, коли вони розвіються, але я все одно буду поруч із тобою.

Марія обійняла корову за шию й заплакала, та мати лагідно торкнулася її лобом.

— Ми впораємося.

Минув час. Батько Марії одружився вдруге. Нова дружина прийшла до дому зі своєю донькою. Спочатку все було спокійно, але незабаром мачуха почала сердитися на Марію за будь-яку дрібницю.

— Ти надто повільно прибираєш.

— Ти недостатньо добре прядеш.

— Чому вода ще не принесена?

Марія працювала від світанку до вечора. Через те, що вона часто сиділа біля печі, підкладала дрова й вимітала попіл, мачуха стала насмішкувато називати її Папаллугою, тобто дівчиною з попелу.

Марії це ім’я не подобалося, але згодом вона вирішила:

«Нехай. Попіл сірий лише зовні. А в ньому ще довго живе тепло».

Одного ранку мачуха дала їй великий мішок льону.

— До вечора все має бути перетворене на рівну нитку.

Марія подивилася на мішок і зрозуміла, що сама не встигне.

На пасовищі вона сіла біля білої корови й сумно сказала:

— Матусю, я не знаю, що робити.

— Не бійся, — відповіла та. — Поклади льон біля мене.

У казковому світі можливо багато див. Корова торкнулася льону губами, і волокна самі почали витягуватися тонкою рівною ниткою. Марії залишалося тільки намотувати її на веретено.

До вечора робота була готова.

Наступного дня мачуха дала вдвічі більше льону. І знову мати допомогла Марії.

На третій день зведена сестра нишком пішла за нею й побачила чарівну допомогу.

Коли вона розповіла матері, мачуха вирішила позбутися білої корови й наказала відвести її далеко в гори, до іншого господарства.

Перед розлукою корова сказала Марії:

— Не плач. За будинком росте стара яблуня. Коли тобі буде дуже потрібна допомога, прийди до неї й згадай мене.

Марія пообіцяла.

Невдовзі в сусідньому містечку оголосили велике недільне свято. Люди збиралися до храму, а після служби на площі мали грати музики й відкритися ярмарок.

Мачуха зі своєю донькою вдягли найкращий одяг.

Перед виходом вона висипала на підлогу цілий кошик проса.

— Поки ми повернемося, збери кожне зернятко, приготуй обід і наведи лад.

Марія залишилася сама.

Вона спробувала збирати просо, але зернят було безліч. Тоді згадала слова матері й побігла до старої яблуні.

Під деревом стояла невелика скриня, а на кришці сиділи два білі голуби.

— Маріє, — проворкували вони, — відкрий скриню.

Всередині лежала світла шовкова сукня.

— А як же просо? — запитала дівчина.

— Ми допоможемо, — відповіли голуби. — Добрі друзі інколи мають крила.

Марія вдяглася й пішла на свято.

Люди озиралися їй услід, бо ніхто не впізнав тиху дівчину, яку звикли бачити в простій робочій сукні.

На площі був і молодий королевич. Він помітив Марію не через коштовне вбрання, а тому, що вона зупинилася допомогти маленькій дитині підняти кошик із яблуками, що розсипалися.

Королевич хотів заговорити з нею, та Марія згадала про домашню роботу й поспішила назад.

Біля яблуні вона поклала сукню в скриню. Голуби вже зібрали просо, а на кухні залишалося лише закінчити обід.

Мачуха повернулася й не могла зрозуміти, як Марія все встигла.

Наступної неділі сталося майже те саме. Цього разу мачуха висипала ще більше зерна.

Марія прийшла до яблуні. У скрині лежала срібляста сукня, що мерехтіла, ніби ранковий іній.

На святі королевич знову побачив незнайомку. Вони встигли поговорити кілька хвилин про музику, коней і книги, але Марія знову пішла раніше.

Третьої неділі мачуха вирішила дати їй стільки роботи, щоб вона точно не могла вийти з дому.

Та голуби знову допомогли.

Цього разу у скрині лежала золотиста сукня й пара легких золотих черевичків.

— Це вже занадто гарно, — прошепотіла Марія.

— Гарний одяг не змінює людину, — проворкував голуб. — Він лише іноді допомагає іншим побачити те, повз що вони звикли проходити.

На площі королевич одразу підійшов до Марії.

— Ти щоразу зникаєш, не сказавши навіть свого імені.

— Мене звати Марія.

— Тоді, Маріє, можна я хоча б проведу тебе додому?

Дівчина похитала головою.

— Сьогодні ще ні.

Вона поспішила крізь натовп. На сходах один золотий черевичок зісковзнув із ноги.

Марія помітила це, але повертатися було пізно.

Королевич підняв черевичок.

Наступними днями він їздив селами й питав, чи не знає хто Марію, якій він належить. Він не оголошував, що одружиться з тією, кому підійде взуття. Йому просто хотілося знайти дівчину, з якою було так легко розмовляти.

Нарешті він приїхав до дому Марії.

Мачуха поспішила привести власну доньку.

— Може, ви шукаєте її?

Але золотий черевичок був їй зовсім не за розміром.

— У цьому домі більше ніхто не живе? — запитав королевич.

— Ніхто, — швидко відповіла мачуха.

І тут у дворі заспівав півень:

— Ку-ку-рі-ку! Шукай біля яблуні!

Усі засміялися, бо вирішили, що просто почули пташиний крик по-своєму.

Та королевич вийшов у сад.

Під старою яблунею стояла Марія у простій сукні. В руці вона тримала другий золотий черевичок.

— Отже, це ти, — усміхнувся він.

— Я.

— Чому ж ти ховалася?

Марія подивилася на дім.

— Я звикла, що тут мої бажання нікого не цікавлять.

Королевич серйозно відповів:

— Тоді почнімо з простого. Чого хочеш ти?

Марія вперше за довгий час задумалася не про чужі накази, а про себе.

— Я хочу побачити маму. Хочу, щоб мене більше не називали зневажливими іменами. І хочу сама вирішувати, як мені жити.

Королевич допоміг знайти господарство в горах, куди відвели білу корову.

Коли Марія дісталася туди й обійняла її, над луками здійнявся теплий вітер. Чари ущелини нарешті розвіялися, і перед Марією знову стояла її мати.

— Я знала, що ми ще побачимося так, — сказала вона.

Марія плакала й сміялася водночас.

Мачуха, зрозумівши, скільки болю завдала, більше не могла наказувати Марії. Батько теж визнав, що надто довго не помічав несправедливості у власному домі.

Марія з матір’ю переїхали до міста. Вона часто зустрічалася з королевичем. Вони разом гуляли, сперечалися, читали й поступово зрозуміли, що хочуть бути поруч.

Лише тоді вони вирішили одружитися.

А золоті черевички Марія не носила щодня. Вона поставила їх на полицю поряд із простим старим веретеном.

Коли її запитували чому, вона відповідала:

— Щоб пам’ятати: не сукня й не золото зробили моє життя іншим. Найважливішими були любов, допомога й день, коли я нарешті сама відповіла на запитання: «Чого хочеш ти?»

А біля палацового саду посадили яблуню. Щовесни на ній гніздилися два білі голуби, і Марія завжди залишала для них жменьку зерна.

А біля палацового саду посадили яблуню. Щовесни на ній гніздилися два білі голуби, і Марія завжди залишала для них жменьку зерна.