Пастух і Небесна Ткаля

Пастух і Небесна Ткаля

Робоча українська назва: Пастух і Небесна Ткаля

Точне першоджерело: The Chinese Fairy Book — Richard Wilhelm / F. H. Martens, Project Gutenberg #29939

Дуже давно біля підніжжя зелених гір жив хлопець, якого всі називали просто Пастухом. Він рано залишився без статків і з дванадцяти років працював у заможного господаря: виводив корову на луки, знаходив для неї найсоковитішу траву й повертався додому лише тоді, коли сонце торкалося верхівок дерев.

Корову він любив, наче стару подругу. З роками вона стала великою, спокійною, а її шерсть відливала теплим золотом. Пастух інколи жартував:

— От би ти вміла говорити. Я стільки всього тобі розповідаю, а у відповідь чую тільки «му».

І от одного літнього дня, коли над горами стояло прозоре синє небо, корова раптом озирнулася на нього й сказала людським голосом:

— Сьогодні сьомий день сьомого місяця. У Небесному морі дев’ять дочок Нефритового Володаря купатимуться серед хмар. Сьома з них — найвправніша ткаля на небі. Вона пряде нитки з ранкового туману, вечірнього світла й білих хмар. Її називають Небесною Ткалею.

Пастух мало не впустив палицю.

— Ти… говориш?

— Нарешті помітив, — спокійно відповіла корова. — Сідай мені на спину. Я покажу тобі дорогу, яку люди зазвичай не бачать.

Вони піднялися все вище в гори. Стежка стала вузькою, потім перетворилася на смугу світла, а далі Пастухові здалося, що вони ступають просто по хмарах.

Незабаром перед ними з’явилося озеро, чисте, наче дзеркало. Навколо росли дерева з блідо-зеленого нефриту, а на березі лежали легкі шати небесних дівчат.

Раптом налетів вітер і підхопив одну червону накидку. Вона полетіла просто до Пастуха. Він спіймав її, щоб тканина не впала у воду.

У ту ж мить із озера вийшла молода дівчина. Її волосся було темне, як нічне небо, а погляд ясний і уважний.

— Це моя накидка, — сказала вона.

— Я лише врятував її від вітру, — відповів Пастух і одразу простягнув тканину.

Дівчина здивовано посміхнулася.

— Ти не схожий на тих, хто приходить до Небесного моря шукати чарівні скарби.

— Я й не знав, що вони тут є, — чесно сказав Пастух. — Я прийшов, бо моя корова раптом заговорила.

Корова поважно кивнула, ніби це було найзвичайніше пояснення у світі.

Небесна Ткаля засміялася. Вони сіли під старою вербою біля води й довго розмовляли. Пастух розповідав про землю, про запах свіжого сіна, про маленькі польові квіти, які розкриваються після дощу. Ткаля розповідала, як із хмарних ниток створює світанки, як добирає срібло для зимових хмар і золото для осіннього неба.

— На небі дуже красиво, — сказала вона тихо. — Але іноді там так багато правил, що краса стає схожою на роботу без кінця.

— А на землі роботи теж вистачає, — усміхнувся Пастух. — Зате ввечері можна сісти біля дверей і нічого не робити хоча б десять хвилин.

— Десять хвилин? Оце розкіш, — засміялася Ткаля.

Корова підійшла до старої верби.

— Якщо сумніваєтеся, запитайте дерево, — сказала вона. — Воно бачило більше весен, ніж усі ми разом.

Ткаля торкнулася стовбура й запитала:

— Старенька вербо, чи варто нам ще зустрітися?

Листя зашелестіло, хоча вітру не було, і з крони пролунав лагідний голос:

— Сьомий день прийшов знову,

Дві дороги стали одною.

Не поспішайте, не бійтесь,

Серцем чесним подивіться.

Ткаля й Пастух перезирнулися.

— Здається, верба радить не тікати один від одного, — сказав Пастух.

— А ще радить не поспішати, — додала Ткаля.

Так вони й зробили. Кілька днів Пастух залишався біля Небесного моря. Вони гуляли, розмовляли й усе більше раділи товариству одне одного. А потім Ткаля сама сказала:

— Я хочу піти з тобою на землю й побачити те життя, про яке ти розповідаєш.

Вони оселилися в маленькому будинку біля полів. Пастух доглядав землю й корову, а Ткаля навчилася ткати полотно з льону та шовку. Її руки були такі вправні, що звичайні нитки під ними ставали легкими й міцними. Увечері вони сиділи біля дверей і дивилися, як над горами сходять перші зорі.

Та Небесний двір не міг надовго обійтися без своєї Ткалі. Без неї хмари плуталися, ранкові барви виходили нерівними, а небесні майстрині не встигали приготувати нові полотна для пір року.

На сьомий день до Ткалі прилетів білий птах із посланням від Нефритового Володаря:

«Повертайся. Небо потребує твоєї майстерності».

Ткаля довго мовчала.

— Я знала, що цей день настане, — нарешті сказала вона. — Я повинна повернутися. Але я не хочу, щоб це було прощанням назавжди.

Пастух узяв її за руку.

— Тоді знайдемо шлях один до одного.

Ткаля повернулася на небо. Пастух ішов за нею стільки, скільки міг, але між землею й небесним палацом раптом пролягла широка сяюча ріка. Вона складалася не з води, а з міріадів далеких зірок.

Так з’явилася Срібна Ріка, яку тепер називають Чумацьким Шляхом.

Пастух став по один її бік, Небесна Ткаля — по інший.

— Я бачу тебе! — крикнула вона.

— І я тебе! — відповів він.

Але навіть найгучніші слова губилися серед зірок.

Тоді над Срібною Рікою знялася зграя птахів. Один за одним вони складали крила так близько, що утворили живий міст.

— Раз на рік, у сьомий день сьомого місяця, ми допомагатимемо вам зустрічатися, — прокричав старий птах. — Бо той, хто справді чекає й пам’ятає, заслуговує на дорогу до друга.

Відтоді раз на рік Пастух і Небесна Ткаля переходять зоряний міст і проводять разом цілий вечір. Вони розповідають одне одному все, що сталося за рік: які трави цвіли на землі, які хмари ткалися в небі, де випав перший сніг і над якими морями найдовше затримувався захід сонця.

Кажуть, у цей вечір інколи падає дрібний теплий дощ. Старі люди дивляться на небо й кажуть:

— Це не сумний дощ. Просто двоє, які дуже довго чекали на зустріч, нарешті побачили одне одного.

А якщо в ясну ніч придивитися до Чумацького Шляху, можна знайти по різні боки Срібної Ріки дві яскраві зоряні домівки.

В одній працює Небесна Ткаля, перебираючи нитки хмар.

В іншій Пастух дивиться на небо й усміхається.

Бо він знає: навіть дуже велика відстань не може зробити чужими тих, хто пам’ятає дорогу одне до одного.

Бо він знає: навіть дуже велика відстань не може зробити чужими тих, хто пам’ятає дорогу одне до одного.