Павук і муха

Павук і муха

Робоча українська назва: Павук і муха

Колись давно, коли комахи ще розмовляли так голосно, що їх могли почути навіть люди, в одному теплому саду жив Павук.

Він був чудовим майстром. Щоранку Павук натягував між гілочками тонкі сріблясті нитки, перевіряв кожен вузлик і дуже пишався своєю роботою.

— Подивіться, яка рівна павутина! — казав він сусідам. — А ось ця нитка тримається краще за мотузку. А ця блищить на сонці, ніби прикраса.

Неподалік жила Муха.

Вона була швидка, допитлива й ніколи довго не сиділа на одному місці. То кружляла над квітами, то зазирала до саду, то неслася кудись так поспішно, наче мала одразу десять важливих справ.

Павукові Муха дуже подобалася.

Одного дня він підлетів… тобто, звісно, не підлетів, бо павуки не літають. Він швидко перебрав лапками по гілочці й опинився біля її улюбленого листка.

— Мухо, — сказав він, — приходь до мене в гості.

— Дякую, але не хочу, — відповіла Муха.

Павук здивувався.

— Чому?

— Бо мені незатишно серед твоїх липких ниток.

— Та я зроблю для тебе окремий куточок!

— Все одно не хочу.

Муха сказала це спокійно й полетіла у своїх справах.

Павук почухав лапкою голову.

«Мабуть, вона просто не зрозуміла, як у мене гарно», — вирішив він.

Наступного ранку Павук знову її знайшов.

— Мухо! Я сьогодні прикрасив павутину крапельками роси. Ходімо покажу.

— Ні, дякую.

— Але ти ще не бачила!

— І не хочу бачити.

— Чому ти весь час кажеш «ні»?

Муха зависла в повітрі просто перед ним.

— Бо я не хочу приходити до тебе. Хіба цього недостатньо?

Павук не знайшов, що відповісти.

Але вже наступного дня знову прийшов.

— Мухо, може, сьогодні?

— Ні.

Ще через день:

— А сьогодні?

— Ні.

І ще:

— Я зробив нові сходинки з павутини!

— Павуче, ні.

Муха почала сердитися.

Вона не хотіла сваритися. Їй навіть подобалося іноді перекинутися з Павуком кількома словами, коли він не вмовляв її йти до себе. Але Павук чомусь вирішив, що якщо питати достатньо багато разів, її відповідь одного дня сама перетвориться з «ні» на «так».

Та так не сталося.

Одного спекотного ранку Муха вирішила прибрати свій маленький будиночок під широким листком.

Вона вимила підлогу, протерла стінки й поставила біля дверей глечик із прохолодною водою, щоб змити пил зі сходинки.

Тільки-но вона взялася до роботи, як почула знайомий голос:

— Мухо!

Муха зітхнула.

— Павуче, я зайнята.

— Я лише на хвилинку!

— Не заходь, будь ласка.

Павук підбіг ближче.

— Послухай, я придумав! Тобі не треба сидіти в павутині. Ти просто постоїш біля входу. Ну ж бо!

— Ні.

— Тоді я сам зайду до тебе й усе поясню.

— Не заходь.

Але Павук уже поставив одну лапку на поріг.

Муха відступила назад.

— Я сказала: не заходь.

— Та я ж тільки…

І тут Муха різко підхопила глечик.

Плеск!

Прохолодна вода вилилася просто перед Павуком і добряче оббризкала йому лапки.

— Ай! — вигукнув він і відскочив. — Навіщо ти це зробила?

— Я тричі сказала не заходити.

— Але ж можна було ще раз пояснити!

Муха так здивувалася, що навіть перестала дзижчати.

— Павуче, я пояснювала багато днів.

Вода була холодна й зовсім не завдала йому шкоди, але Павук відчув себе страшенно ображеним.

Він струсив краплі з лапок.

— Добре! Якщо ти не хочеш дружити зі мною, то відтепер ми вороги!

— Я не казала, що хочу бути ворогом, — відповіла Муха. — Я казала лише, що не хочу приходити у твою павутину.

Та Павук уже сердито пішов геть.

Увесь день він плутав нитки, бо думав не про роботу, а про ранкову сварку.

— Вона мене облила! — бурмотів він.

Потім додавав:

— Хоча… я справді зайшов, коли вона просила не заходити.

Та за хвилину знову сердився:

— Але все одно могла не плескати водою!

Наступного ранку Павук розтягнув нову павутину просто між двома гілками, де часто пролітала Муха.

Муха помітила блискучу нитку в останню мить.

— Гей! — вигукнула вона й різко звернула вбік. — Ти навмисно поставив її тут?

Павук сидів у кутку павутини.

— А це моя справа, де будувати.

— А моя справа — куди літати.

— Тоді дивись уважніше!

— А ти слухай уважніше, коли тобі кажуть «ні»!

І вони знову посварилися.

Сусіди-комахи тільки головами хитали.

Стара Бабка, яка бачила більше садів, ніж хтось міг порахувати, сказала Павукові:

— Ти знаєш, з чого почалася ваша сварка?

— З глечика води!

— Ні.

— З того, що Муха не захотіла бачити мою павутину!

— І знову ні.

Павук замовк.

Бабка продовжила:

— Вона почалася тоді, коли ти вирішив, що її «ні» означає «спитай ще раз».

Павук довго дивився на свою павутину.

— А хіба не можна було просто сказати це ясніше?

Бабка засміялася.

— Ясніше за «ні»?

Павук нічого не відповів.

Тим часом Муха теж розповідала про сварку своїм знайомим.

— І тоді я як хлюпну водою!

Маленька Бджола запитала:

— А ти хотіла його налякати?

Муха замислилася.

— Хотіла, щоб він нарешті зупинився.

— Зупинився?

— Так.

— А він зупинився?

Муха глянула на павутину між гілками.

— Ненадовго.

Минали дні.

Павук і Муха вже майже не розмовляли. Побачивши павутину, Муха одразу облітала її. Побачивши Муху, Павук сидів у своїх нитках і згадував стару образу.

Так, за давньою вісайською казкою, і почалася ворожнеча між павуками та мухами.

Кажуть, відтоді мухи уважно стежать, чи не блисне десь тоненька павутинка, а павуки терпляче сидять у своїх сітках.

Та старі комахи додають до цієї історії ще одну думку.

Уся ця довга сварка могла б і не початися.

Для цього Павукові треба було зробити одну дуже просту річ.

Почути перше «ні».

І поважити його.

Для цього Павукові треба було зробити одну дуже просту річ.