Пекен і жаба

Пекен і жаба

Одного теплого дня маленька Жаба сиділа біля води й грілася на сонці. Вона вже встигла добре прогріти спинку, розправила лапки й зовсім не поспішала повертатися у прохолодну воду.

Навколо було тихо. Лише комахи дзижчали над травою та десь неподалік шелестів очерет.

Та високо в небі кружляв птах Пекен.

Він помітив Жабу згори й подумав:

— От і добрий обід!

Пекен склав крила й швидко спустився на землю. Він сів зовсім поруч, так близько, що Жаба вже не встигала одним стрибком дістатися води.

Жаба одразу зрозуміла: справа серйозна.

Але замість того щоб заметушитися, вона випросталася, чемно схилила голову й сказала:

— Доброго дня, пане Пекене! Як ваше здоров’я? І як поживають ваші офіцери та солдати?

Пекен здивовано моргнув.

— Мої… хто?

— Ваші офіцери й солдати, звичайно, — незворушно відповіла Жаба. — Бо такий поважний птах, як ви, напевно, щонайменше генерал.

Пекен навіть трохи виріс у власних очах.

«Яка вихована Жаба, — подумав він. — І як добре вона розуміється на важливих птахах!»

А вголос сказав:

— Ну… так, справи йдуть непогано.

Жаба уважно подивилася на нього.

— Хоча, якщо подумати… можливо, я помилилася.

Пекен насторожився.

— Помилилася?

— Авжеж. Може, ви не генерал.

Пекен насупився.

— А хто ж тоді?

— Може, ви сам президент усіх тутешніх птахів! — урочисто сказала Жаба. — Бо постава у вас надзвичайно поважна.

Пекен задоволено розправив крила.

— Гм. Оце вже схоже на правду.

Жаба тим часом краєчком ока поглядала на воду. Вона була зовсім поруч. Один добрий стрибок — і можна сховатися. Але Пекен не зводив із неї очей.

Треба було виграти ще трохи часу.

— Пане генерале… тобто, можливо, пане президенте, — лагідно продовжила Жаба, — у мене є до вас маленьке прохання.

— Яке ще прохання?

— Не їжте мене сьогодні.

Пекен нахилив голову набік.

— А чому це?

— Ну хіба такій визначній особі пасує витрачати час на одну маленьку Жабу? Навколо стільки іншої поживи. А я ще й така худа після ранкового плавання.

Пекен задумався.

Йому й справді подобалося, коли до нього зверталися як до важливої особи. Та водночас він був голодний.

— Не знаю, не знаю, — сказав він. — Може, й відпущу тебе. А може, й ні.

Жаба кивнула так серйозно, ніби Пекен щойно оголосив надзвичайно мудре рішення.

— Звичайно. Таке важливе питання не можна вирішувати поспіхом.

Пекен ще більше запишався.

І саме тоді він позіхнув.

На одну коротеньку мить його очі заплющилися.

Жаба тільки цього й чекала.

Стриб!

Вона шубовснула у воду так швидко, що Пекен почув лише плюскіт.

Коли він розплющив очі, перед ним залишилося порожнє місце.

— Гей! — вигукнув він.

А з води вже визирали круглі очі Жаби.

— Дякую за розмову, пане генерале! — весело гукнула вона.

Пекен розсердився.

— Оце ж хитрунка!

Жаба відпливла трохи далі від берега й відповіла:

— Коли лапи слабші за крила, доводиться швидше думати!

Пекен ще трохи постояв біля води, потім зітхнув і полетів шукати собі інший обід.

А Жаба знову вибралася на сонячний камінь, але цього разу сіла ближче до води.

Відтоді вона добре пам’ятала дві речі: небезпеку краще помічати завчасно, а ввічливість і кмітливість іноді відкривають шлях до порятунку навіть тоді, коли здається, що виходу вже немає.

Відтоді вона добре пам’ятала дві речі: небезпеку краще помічати завчасно, а ввічливість і кмітливість іноді відкривають шлях до порятунку навіть тоді, коли здається, що виходу вже немає.