Пелікан

Пелікан

Робоча українська назва: Пелікан

Колись у далекому королівстві жив старий король. Усі в палаці помічали дивну річ: одне його око часто усміхалося, а друге ніби сумувало.

У короля було троє синів. Старший любив пишні обладунки й бали. Середній найбільше цікавився кіньми. А наймолодший, дванадцятирічний принц, обожнював птахів. Він міг годинами сидіти в саду, слухаючи спів жайворонків і дроздів.

Одного весняного ранку брати заговорили про батька.

— Чому він ніколи не буває цілком веселий? — спитав молодший.

Старші знизали плечима.

— Піди й запитай, якщо такий сміливий.

Старший уже колись намагався, але король лише відмахнувся. Середньому теж не вдалося нічого довідатися.

Наймолодший усе-таки пішов.

— Тату, — сказав він, — я не хочу вас засмучувати. Просто скажіть, чого вам бракує.

Король довго мовчав.

Потім посадив сина біля себе.

— Моє усміхнене око радіє, бо в мене є троє синів. А сумне око пам’ятає птаха, якого я колись утратив.

— Якого птаха?

— Чарівного пелікана. Його спів був такий прекрасний, що старі люди після нього відчували себе молодшими, а сумні згадували, заради чого варто вставати зранку. Одного дня пелікан зник. Відтоді я його не бачив.

Молодший принц підвівся.

— Ми знайдемо його.

Старші брати, почувши цю історію, теж вирішили вирушити в дорогу. Вони вибрали найкращих коней і набрали із собою багато грошей.

Наймолодшому доброго коня не залишилося.

Він узяв трохи хліба й пішов пішки.

За селом сидів старий мандрівник.

— Чи не поділишся шматком? — попросив він.

Принц відламав половину свого коржа.

— Беріть. Удвох і дорога коротша.

Старий усміхнувся.

— Ти шукаєш пелікана.

Принц здивувався.

— Звідки ви знаєте?

— На світі багато доріг, але добрі наміри видно здалеку. Слухай уважно. Пелікан за Оперенційським морем. Звичайний кінь туди не дійде. Але неподалік живе стара чарівниця. У неї є двоє коней, яких ніхто не може встерегти три ночі поспіль. Якщо впораєшся, отримаєш нагороду.

Старий дав принцу маленьку срібну сопілочку з трьома отворами.

— Перший покличе володаря комах, другий — володаря риб, третій — володаря мишей. Не загуби її.

Увечері принц постукав до чарівниці.

— Хочу найнятися до вас на три дні.

Стара примружилася.

— Моє завдання просте лише на словах. Щоночі пасеш двох коней на Шовковій луці. Якщо на ранок приведеш обох — молодець. Якщо ні — підеш ні з чим.

— Домовилися.

Першої ночі принц вивів коней на луг. Та щойно сів під деревом, як його здолав дивний сон. Коли прокинувся — коней не було.

Він згадав про сопілочку й відкрив перший отвір.

З усіх боків задзвеніли крила.

— Чого бажаєш? — загудів величезний комар у срібній короні.

— Знайти двох коней.

Комахи розлетілися по небу й незабаром привели двох грифонів. Принц торкнувся їх вуздечкою, і вони знову стали кіньми.

Чарівниця лише хмикнула.

Другої ночі сталося те саме. Цього разу принц відкрив другий отвір.

Із річки підняв голову великий короп у золотій короні.

— Шукаємо у воді?

— Саме там.

Риби обнишпорили всі затоки й знайшли двох золотих рибок. Принц торкнувся їх вуздечкою, і перед ним знову стояли коні.

Третьої ночі коні сховалися під землею. Принц відкрив третій отвір.

Із нір визирнули сотні вусатих мордочок.

— Що загубив? — пискнув Король Мишей.

— Двох коней.

Миші розбіглися під землею й невдовзі вигнали з комори двох сірих щурів. Принц торкнувся їх вуздечкою — і вони стали кіньми.

На ранок чарівниця сказала:

— Ти витримав усі три ночі. Вибирай золото, срібло, дорогий одяг або коней із моєї стайні.

Принц похитав головою.

— Мені потрібне інше. У вас за стайнею є старе лоша, якого всі вважають ні на що не придатним. І ще стара вуздечка на горищі. Віддайте їх мені.

Чарівниця довго дивилася на нього.

— Хто тобі підказав?

— Добрий чоловік на дорозі.

— Тоді бери.

Лоша ледве трималося на ногах. Принц привів його до струмка, напоїв, обмив і надів стару вуздечку.

І тут сталося диво.

Шерсть лошати засяяла золотом, спина вирівнялася, а очі заблищали ясним вогнем.

— Сідай, господарю, — сказав кінь. — Я знаю дорогу.

— Ти вмієш говорити?

— Коли треба.

Кінь злетів у небо так легко, наче був птахом. Вони пролетіли над полями, горами й ріками, а потім наздогнали старших братів.

— Далі дорога розходиться, — сказав старший. — Кожен нехай шукає окремо. Через рік зустрінемося тут.

Так і зробили.

Наймолодший поїхав лівою дорогою. Він перетнув золотий ліс, потім срібний, а далі дістався Оперенційського моря.

На двох берегах росли велетенські дерева. Двічі на рік їхні верхівки нахилялися одна до одної й торкалися гілками, утворюючи міст.

Саме того дня дерева зійшлися.

Принц залишив коня на зеленій галявині й перебрався через море по гілках.

За морем він зустрів дуже стару жінку.

— Шукаю чарівного пелікана, — сказав він.

— Я чула про нього, — відповіла вона. — Іди через срібний ліс. Там живе моя старша сестра.

Сестра направила його через мідний ліс до ще старшої жінки.

Та нарешті сказала:

— Пелікан неподалік. Його тримають у старій кам’яній вежі. Люди, які забрали його багато років тому, так і не змогли змусити його співати для них по-справжньому.

Принц кілька вечорів приходив до вежі й слухав. Але щоразу засинав від тихого дзвону.

На сьомий вечір він прив’язав до пальця тоненьку нитку й другим кінцем прикріпив її до дверної ручки. Коли двері відчинилися, нитка смикнула його, і він прокинувся.

Тоді він почув спів.

Це був не просто пташиний голос. Здавалося, одночасно дзвенять струмки, шелестять дерева й сміються діти.

Коли всі пішли, принц відчинив клітку.

Пелікан уважно подивився на нього.

— Полетиш зі мною додому?

Птах сам ступив йому на руку.

Дорогою назад принц завітав до трьох стареньких. Для кожної пелікан заспівав. Їхні спини випросталися, кроки стали легшими, а очі засяяли.

— Не молодість найдорожча, — сказала одна з них. — А відчуття, що попереду ще є гарні дні.

Принц перейшов море, сів на золотого коня й повернувся до місця зустрічі з братами.

Там він дізнався, що старші майже весь рік провели в містах, розтратили гроші й заборгували господареві заїзду.

Наймолодший заплатив їхній борг.

— Їдьмо додому, — сказав він. — Батько чекає.

Старші брати побачили пелікана й відчули сором. А потім сором перетворився на заздрість.

Коли до дому залишалося зовсім трохи, вони сказали:

— Переночуймо тут. Уранці поїдемо всі разом.

Уночі брати забрали клітку з пеліканом і коней та тихо поїхали. Молодшого вони залишили біля лісової хатини, переконавши себе, що він якось дістанеться додому сам.

Уранці принц прокинувся й зрозумів, що сталося.

Йому було боляче не через втрату птаха, а через братів.

— Я ж допоміг їм, — прошепотів він.

Неподалік жив старий свинопас. Він почув голос хлопця й запросив його до хатини.

— Не сумуй. Дорога до правди іноді довша, ніж дорога додому.

Вони вирушили пішки до столиці.

Тим часом старші брати привезли пелікана королю.

— Ми знайшли його! — заявили вони.

У палаці зібралися люди. Поставили клітку посеред великої зали.

— Співай, пташко, — попросив король.

Пелікан мовчав.

Йому грали на скрипках, приносили зерно, відкривали вікна, але птах не видавав ані звуку.

Наступного дня до палацу прийшов старий свинопас.

— Кажуть, вам потрібен той, хто змусить пелікана співати.

— Ти вмієш? — здивувався король.

— Не я. Мій молодий друг.

Принц вийшов з-за його плеча.

Пелікан побачив його, розправив крила й одразу заспівав.

Король підвівся з трону. Його обличчя посвітлішало, плечі розпрямилися, а сумне око вперше за багато років стало таким самим радісним, як друге.

— Сину! — вигукнув він.

Молодший принц розповів усю історію: про старого мандрівника, три отвори сопілочки, чарівницю, золотого коня, дерева над морем, пелікана й обман братів.

Старші опустили голови.

— Це правда, — сказав один.

— Ми злякалися, що батько любитиме тебе більше, — додав другий.

Король суворо подивився на них.

— Любов не ділять, як пиріг. Але довіру можна втратити.

Він не наказав карати синів жорстоко. Натомість вони мали повернути борги, працювати разом із людьми, яким завдали клопоту, і довести вчинками, що змінилися.

Молодший брат не одразу їх пробачив. Але й не бажав їм зла.

А старого свинопаса запросили жити неподалік палацу, бо король сказав:

— Той, хто допомагає людині, коли вона залишилася сама, заслуговує на пошану не менше за героя.

Пелікан оселився у великому палацовому саду. Його більше ніколи не тримали в клітці.

Іноді на світанку він співав.

Тоді люди ставали не молодшими на роки, а молодшими серцем: згадували давні мрії, мирилися після сварок і знову вірили, що попереду ще багато доброго.

А король відтоді дивився на світ двома усміхненими очима.

А король відтоді дивився на світ двома усміхненими очима.