Пересмішник Віда

Пересмішник Віда

Робоча українська назва: Пересмішник Віда

Колись, у часи давніх оповідей Noongahburrah, жив Віда.

Найдивовижнішим його даром був голос.

Віда міг заговорити тоненько, наче маленька дитина. За мить його голос ставав низьким, наче в дорослого чоловіка. Потім він сміявся голосом дівчини, бурмотів по-старечому, кликав, насвистував і перекликався так вправно, що той, хто слухав із заплющеними очима, міг подумати: навколо зібрався цілий гурт людей.

Спочатку Віда просто розважався.

Він ховався за кущем і гукав:

— Гей, хто там іде?

Мандрівник озирається — нікого.

Тоді з іншого боку лунав дитячий сміх:

— Ось я!

Людина поверталася туди, а Віда вже тихо хихотів у траві.

Та згодом йому стало мало простих жартів.

На широкій рівнині він зробив багато невеликих укриттів із трави та гілок. Одне стояло тут, друге трохи далі, третє за кущами, а за ним ще й ще. Біля кожного Віда розкладав маленьке безпечне вогнище, щоб здалеку здавалося, ніби це велике людне поселення.

Уранці він сідав біля першого укриття й починав виставу.

— Мамо! — кликав дитячим голосом.

Потім перебігав до другого.

— Уже йду! — відповідав голосом жінки.

З третього долинав старечий кашель.

Із четвертого — сміх.

Із п’ятого — пісенька.

А з шостого раптом лунало сердите:

— Хто там ходить біля наших домівок?

Мандрівники зупинялися й дивувалися.

— Скільки ж тут людей! — казали вони.

Віда виходив до них один, але вдавав, ніби за кожною трав’яною стіною сидить хтось іще.

Спершу це було кумедно. Та невдовзі Віда почав користуватися своїм даром не дуже чесно.

Якщо дорогою йшла самотня людина, він лякав її сердитими голосами й посилав обхідною стежкою. Якщо хтось залишав біля вогню кошик або згорток, Віда міг сховати його в іншому укритті, а потім удавати, що нічого не знає.

— Мабуть, його забрав хтось із тих людей, — казав він і кивав на порожні трав’яні хатинки.

А сам ледь стримував усмішку.

З часом люди почали оминати це місце.

— Там живе дивна громада, — говорили одні.

— Ні, там хтось чаклує голосами, — казали інші.

— А я взагалі нікого не бачив, тільки чув, — дивувалися треті.

Одного дня Мулліян, великий орел-яструб, почув, що кілька його знайомих давно не поверталися звичною дорогою. Вони зрештою дісталися додому, але кожен розповідав одне й те саме: голоси збили його зі шляху, налякали або змусили зробити великий гак.

— Тут щось не так, — вирішив Мулліян. — Треба подивитися самому.

Він прийшов до місця, де стояли трав’яні укриття.

Одразу ж почув дитячий плач.

— Не плач, я тут! — відповів жіночий голос.

Потім хтось заспівав.

Потім засміявся старий.

Мулліян уважно подивився навколо.

Дим здіймався від кількох маленьких вогнищ. На землі було багато слідів. Але дивно: більшість слідів вела до цього місця, а назад стежки були заплутані, ніби люди розходилися хто куди.

І ще дивніше було те, що Мулліян бачив лише одного Віду.

— Добрий день, — сказав Мулліян.

— Добрий день! — відповіли відразу три голоси з різних боків.

Мулліян не поворухнувся.

Через мить із-за укриття вийшов Віда.

— У нас тут сьогодні дуже людно, — сказав він.

— Бачу, — спокійно відповів Мулліян. — Особливо багато людей, яких не видно.

Віда кліпнув.

— Вони сором’язливі.

— Усі?

— Майже всі.

Мулліян підійшов до першого укриття й зазирнув усередину. Порожньо.

До другого. Теж порожньо.

У третьому він знайшов чужий кошик.

У четвертому — загублений пояс.

У п’ятому — кілька дрібних речей, які мандрівники давно шукали.

— А це чиє? — запитав Мулліян.

— Не знаю, — швидко відповів Віда.

Тут із дальнього укриття пролунав суворий голос:

— Не чіпай чуже!

Мулліян повільно повернув голову до Віди.

— Дуже мудра порада, — сказав він. — Шкода, що ти сам її не послухав.

Віда зрозумів: його викрили.

Він спробував останню хитрість.

— Обережно! За тобою хтось стоїть! — крикнув він чужим голосом.

Мулліян навіть не озирнувся.

— Коли занадто довго слухаєш лише голоси, справді легко забути дивитися очима, — відповів він. — Але я вже подивився.

Тоді Віда кинувся бігти між своїми трав’яними укриттями.

Він біг від одного до другого і розкидав навколо десятки голосів.

— Сюди!

— Ні, туди!

— Лови його!

— Я тут!

— Я зовсім не тут!

Здавалося, ціла юрба носиться рівниною.

Та цього разу ніхто не злякався.

На поклик Мулліяна підійшли ті самі мандрівники, яких Віда колись збивав зі шляху. Вони знайшли свої речі, розібрали кошики й згортки та почали сміятися, почувши, як один-єдиний хитрун намагається зобразити ціле поселення.

Віда зупинився.

— Ви сердитеся? — тихо запитав він уже власним голосом.

— Нам не подобалося, що ти лякав нас і ховав наші речі, — сказав Мулліян. — Але твій дар сам по собі не поганий. Погано лише те, як ти ним користувався.

Віда опустив голову.

Він раптом почув навколо справжні голоси: сміх, розмови, тихі жарти. І зрозумів, що жодна його вистава не звучить так добре, як люди, які не бояться одне одного.

— Я поверну все, що сховав, — пообіцяв він.

Коли останній кошик знайшов свого господаря, над рівниною пролетів легкий вітер.

Трав’яні укриття зашелестіли.

Шурх-шурх-шурх.

Віда відчув, як його руки стають легкими, пальці вкриваються пір’ям, а голос раптом набуває ще більше відтінків.

За мить там, де він стояв, сидів невеликий птах.

Птах нахилив голову й раптом повторив сміх дитини.

Потім поклик дорослого.

Потім уривок пісні.

А тоді — голос самого Мулліяна:

— Не чіпай чуже!

Усі засміялися.

— Ну, тепер ти справжній пересмішник, — сказав Мулліян.

Відтоді, кажуть, Віда вже не будував хитрих поселень, щоб лякати мандрівників. Але любов до трав’яних споруд і голосів у нього залишилася.

Він облаштовував собі затишні місця серед сухої трави, стрибав поруч і повторював усе, що чув: пташині поклики, людські голоси, сміх і дивні звуки довкола.

Іноді хтось зупинявся, почувши в кущах знайомий голос.

— Хто там?

А з трави у відповідь лунав точнісінько такий самий голос:

— Хто там?

Тільки тепер це вже нікого не лякало.

Так дар, який колись допомагав Віді заплутувати інших, став його піснею.

Так дар, який колись допомагав Віді заплутувати інших, став його піснею.