Перша корова з вільною шкірою і перший карабао з тугою шкірою

Перша корова з вільною шкірою і перший карабао з тугою шкірою

Колись дуже давно, коли людей на землі було ще мало, тварини в казках уміли розмовляти й часто допомагали людям у дорозі та в господарстві.

Жив тоді один мандрівник. Одного дня він вирушив через гори й узяв із собою двох тварин: корову та карабао.

Карабао — це великий сильний буйвіл, якого на Філіппінах здавна можна побачити біля рисових полів. Він був спокійний, неквапливий і дуже надійний.

Корова була жвавіша. Вона першою помічала все незвичайне й часом лякалася навіть шелесту в кущах.

Дорога привела їх високо в гори. Там, між камінням і деревами, вони побачили темний вхід до печери.

— Треба перевірити, чи можна тут перепочити, — сказав мандрівник.

Корова й карабао обережно зайшли всередину.

У печері було прохолодно. Краплі води тихо падали зі стелі: кап... кап... кап...

Раптом у темряві щось ворухнулося.

— Ти бачив? — прошепотіла корова й одразу сховалася за широкою спиною карабао.

— Що саме? — спокійно запитав той.

Та в цю мить із темряви з’явився господар печери — старий дух гір.

Він мав грізний голос, але говорив зовсім не сердито.

— Не бійтеся, — сказав дух. — Я давно тут сам. Сьогодні я дуже зголоднів. Чи не знайдеться у вас хоч трохи їжі?

Корова визирнула з-за карабао.

У торбині, яку вона несла, були припаси для дороги.

— Ми можемо поділитися, — сказала вона. — Нам вистачить усім.

Дух печери дуже зрадів.

— Добре серце дорожче за повну комору, — промовив він. — За вашу доброту я подарую вам дещо особливе.

Він виніс два чарівні вбрання.

Одне блищало теплим золотавим кольором. Друге мало глибокий бронзовий відтінок.

— Носіть їх бережно, — сказав дух.

Корова й карабао були в захваті. Вбрання було легке, міцне й таке гладеньке, що відбивало сонячні промені.

Вони залишилися біля печери на кілька днів і допомагали духові збирати плоди та приносити воду.

Одного теплого ранку він послав друзів по стиглі фрукти.

Корова й карабао весело рушили до лісу. Та дорогою вони натрапили на чудовий ставок, повний прохолодної води й м’якої глини.

— Давай скупаємося! — запропонувала корова.

— Лише недовго, — погодився карабао.

Вони зняли чарівне вбрання, акуратно поклали його на березі й залізли у воду.

Карабао із задоволенням занурився в прохолодну багнюку майже по самі вуха.

— Оце відпочинок! — пробурмотів він.

Корова плескалася поруч і сміялася.

Та раптом вони почули голос свого супутника-мандрівника, який ішов стежкою й кликав їх. Він хвилювався, бо тварини надовго зникли.

— Треба поспішати! — сказала корова.

Друзі вискочили зі ставка, схопили вбрання й нашвидкуруч одягнулися.

Лише коли вони вже відбігли далеко, карабао зупинився.

— Щось воно мені тисне, — сказав він і поворушив плечима.

Корова теж озирнулася на себе.

— А на мені, здається, все висить мішком!

І тут вони зрозуміли: у поспіху переплутали одяг.

Великий карабао натягнув менше вбрання корови. Воно щільно облягло його шию й боки.

А корова одягнула велике вбрання карабао. На її шиї воно лежало вільними м’якими складками.

— Повернімося й поміняймося, — запропонувала корова.

Але чарівне вбрання вже почало змінюватися. Воно ставало дедалі м’якшим, теплішим і нарешті зрослося з тілами тварин, перетворившись на їхню шкіру.

— Ну що ж, — зітхнув карабао. — Тепер уже пізно.

Корова подивилася на нього й усміхнулася.

— Зате ніхто не забуде нашу пригоду.

Так, за старою філіппінською казкою, карабао отримав тугу шкіру, що щільно облягає його сильну шию, а корова — м’якшу й вільнішу, зі складками.

І коли хтось запитував, чому вони такі різні, старі оповідачі відповідали:

— Бо одного разу двоє друзів так поспішали після купання, що переплутали чарівне вбрання.

— Бо одного разу двоє друзів так поспішали після купання, що переплутали чарівне вбрання.