Перстень із коштовним камінням

Перстень із коштовним камінням

Колись у королівській родині було семеро синів.

Шестеро старших росли так, як і очікував від них батько: рано вставали, їздили верхи, вчилися командувати слугами, сперечалися про полювання й мріяли про військову славу.

А наймолодший був зовсім іншим.

Він любив сидіти в тіні дерев, довго слухати птахів і думати перед тим, як щось сказати. Він не був ледачим, просто робив усе у власному темпі.

Короля це дратувало.

— Ти вже дорослішаєш, а я досі не розумію, на що ти здатен, — сказав він одного дня. — Не хочу, щоб ти все життя ховався за палацовими стінами. Вирушай у дорогу. Побач світ і навчися сам вирішувати, ким хочеш бути.

Королева засмутилася, але знала, що синові справді настав час випробувати себе.

Вона дала йому трохи грошей, мішечок рису й сказала:

— Не намагайся стати схожим на братів. Знайди власну дорогу.

Принц вирушив сам.

На першому великому базарі він побачив чоловіка з кошиком. Усередині звивалася велика кобра.

— Навіщо ти тримаєш її там? — запитав принц.

— Продам тому, хто добре заплатить, — відповів чоловік.

Змія билася об плетені стінки кошика, намагаючись вибратися.

Принцові стало її шкода.

— Я дам тобі гроші, якщо ти відкриєш кошик і дозволиш мені віднести її подалі від людей.

Чоловік погодився.

Принц відніс кобру до тихої печери біля лісу й випустив.

— Тепер ти вільна, — сказав він.

Кобра підняла голову, ніби уважно його розглядала, а тоді зникла між камінням.

Наступного дня принц побачив на іншому базарі папугу в тісній клітці.

Птах був яскравий, але мовчав і сидів, опустивши крила.

Принц знову витратив частину грошей, щоб відкрити клітку.

— Лети куди хочеш.

Папуга вилетів, зробив два кола над базаром… і сів принцові на плече.

— Ти ж вільний, — засміявся юнак.

— Вільний, — ніби відповів погляд птаха. — Саме тому й залишаюся.

Ще через кілька днів принц зустрів сердитого господаря, який ніс до річки худого кота.

— Що сталося? — запитав принц.

— Цей злодюжка вкрав їжу зі столу. Не хочу більше його бачити.

Кіт притис вуха й тремтів.

Принц заплатив господарю за зіпсовану їжу й забрав кота.

— Я не знаю, чому ти крав, — сказав він дорогою. — Але якщо підеш зі мною, голодним тебе не залишу.

Кіт муркнув і відтоді теж ішов поруч.

Невдовзі гроші закінчилися.

Принц мав лише трохи рису, папугу на плечі та кота біля ніг.

— Можливо, батько мав рацію в одному, — сказав він. — Самому про себе дбати важче, ніж здається.

Тієї ночі вони зупинилися під великим деревом.

Раптом у траві почулося шелестіння.

Перед принцом з’явилася та сама кобра, яку він колись урятував.

Вона повільно поповзла вперед, раз у раз озираючись.

— Здається, хоче, щоб ми йшли за нею, — сказав принц.

Кобра привела їх до входу в печеру, а далі — у дивовижне підземне царство.

Там мерехтіли камені, схожі на зорі, а в просторій залі сидів Нагараджа, володар наґів.

Кобра підповзла до нього, і він вислухав її мовчазну розповідь.

Потім звернувся до принца:

— Ти допоміг одній із наших, не знаючи, чи отримаєш щось натомість. Тому прийми дар.

Він простягнув маленький перстень із коштовним каменем.

— Цей перстень виконує бажання. Але пам’ятай: чарівна річ не робить людину мудрою. Вона лише швидше показує, чого людина насправді хоче.

Принц уклонився.

Коли він повернувся на поверхню, першим його бажанням було не золото.

— Хочу дім, де ми зможемо жити без страху й голоду.

Камінь на персні засвітився.

На березі моря з’явився красивий палац із прохолодними залами, садом і коморами, де було достатньо їжі для мешканців і гостей.

Принц, папуга й кіт оселилися там.

Та незабаром принц зрозумів: великий дім може бути зручним, але він не замінює живих розмов.

Одного дня біля палацу зупинився загін мандрівників. Серед них була молода принцеса з сусіднього королівства. Негода затримала їхню дорогу, і принц запросив усіх перепочити.

Принцеса була допитлива й зовсім не вражалася мармуровими підлогами.

— Звідки тут узявся цей палац? — запитала вона.

— Довга історія, — відповів принц.

— Чудово. Я люблю довгі історії.

Так вони й подружилися.

Коли дороги висохли, принцеса поїхала додому, але ще не раз поверталася до морського палацу. З часом вони обоє вирішили, що хочуть жити поруч і ділити справи та подорожі.

Ніхто нікого не створював чарами й не наказував комусь залишатися. Це був їхній власний вибір.

Одного ранку принцеса купалася біля берега. Довга волосина випала з її коси, лягла на хвилю й попливла в море.

За кілька днів її знайшов рибалка далеко від того місця. Волосина була така довга й блискуча, що він відніс її до свого короля як дивину.

Король зацікавився.

— Чия вона?

Ніхто не знав.

Тоді одна стара мандрівниця сказала:

— Я спробую знайти власницю.

Вона ходила узбережжям, розпитувала людей і врешті натрапила на чарівний палац.

Принцеса прийняла її як гостю, нагодувала й дозволила перепочити.

Стара жінка була привітна, але надто цікава.

— Дивовижний у вас дім. Хто його збудував?

— Це зробив чарівний перстень, — необережно відповіла принцеса. — Він належить принцові.

— Справді? І може виконати будь-яке бажання?

— Майже будь-яке. Але ми намагаємося не користуватися ним без потреби.

Уночі, коли всі спали, мандрівниця знайшла перстень біля узголів’я принца й забрала його.

Їй захотілося довести королю, що вона виконала обіцянку.

Вона прошепотіла бажання — і в ту ж мить принцеса опинилася далеко, у чужому палаці.

Прокинувшись, вона одразу зрозуміла, що сталося.

Король зустрів її урочисто.

— Нарешті я знайшов власницю дивовижної волосини. Залишайся при моєму дворі.

— Я не хочу тут залишатися, — твердо відповіла принцеса. — Мене привели сюди без моєї згоди. Я хочу повернутися додому.

Король розгубився. Він не очікував такої відповіді.

А стара мандрівниця, злякавшись, що її викриють у крадіжці, сховала перстень у маленьку коробку, ту — в більшу, більшу — ще в більшу, і так кілька разів. Усі коробки вона замкнула в коморі.

Тим часом у морському палаці принц прокинувся й побачив, що персня та принцеси немає.

— Треба знайти її, — сказав він.

Папуга злетів високо в небо.

Він облітав дороги, міста й палаци, поки нарешті не побачив принцесу у вікні далекого королівського дому.

Птах повернувся з новиною.

— Тепер треба знайти перстень, — сказав принц.

Кіт задумливо поворушив вусами.

— Якщо щось сховали в коморі, хто найкраще знає комори?

Звісно ж, миші.

Кіт вирушив до міста й знайшов старого Щурячого Короля, який жив під зерносховищем.

Побачивши кота, всі миші кинулися тікати.

— Стійте! — сказав кіт. — Сьогодні я прийшов не полювати. Мені потрібна допомога.

Він розповів про вкрадений перстень.

Щурячий Король примружився.

— І що ми отримаємо за це?

Кіт подумав.

— Сьогодні й завтра я не наближатимуся до вашого зерносховища. А ще попрошу людей краще закривати мішки, щоб нам усім не доводилося воювати через їжу.

— Домовилися.

Уночі найспритніші миші проникли в королівську комору.

Вони прогризли першу коробку.

Усередині була друга.

Прогризли другу — там третя.

Третю — там четверта.

— Хто ж так ховає перстень? — обурилася найменша мишка.

— Той, хто дуже боїться його втратити, — відповіла старша.

Нарешті вони дісталися до найменшої коробочки. У ній лежав перстень із коштовним каменем.

Папуга схопив його дзьобом і полетів назад до принца.

Коли перстень знову опинився на його пальці, принц не став бажати помсти.

Він сказав лише:

— Якщо принцеса хоче повернутися, нехай дорога додому відкриється для неї зараз.

Камінь спалахнув.

За мить принцеса стояла в залі морського палацу.

— Нарешті! — вигукнув принц.

— Нарешті, — відповіла вона. — І наступного разу чарівні речі будемо ховати краще.

Папуга голосно скрикнув, ніби погоджувався.

Кіт поважно сів поруч.

Пізніше чужий король дізнався, як саме принцеса опинилася в його палаці, й надіслав вибачення. А мандрівниця мусила повернути все, що взяла, і більше не торкалася чужих речей.

Принц зберіг перстень, але користувався ним дедалі рідше.

Бо найважливіше диво вже сталося без чарів.

Кобра пам’ятала добро.

Папуга залишився поруч, хоча міг полетіти.

Кіт допоміг, бо колись допомогли йому.

Навіть миші стали союзниками, коли з ними заговорили не погрозою, а домовленістю.

І принц нарешті зрозумів те, чого не міг пояснити батькові в палаці:

людина не стає корисною лише тому, що робить усе швидко й голосно.

Іноді найбільша сила — помітити того, кому потрібна допомога, і простягнути руку, не питаючи, що отримаєш навзаєм.

Іноді найбільша сила — помітити того, кому потрібна допомога, і простягнути руку, не питаючи, що отримаєш навзаєм.