Пі-ко-і, хлопчик-лучник

Пі-ко-і, хлопчик-лучник

Робоча українська назва: Пі-ко-і, хлопчик-лучник

Колись на острові Кауаї жив хлопчик на ім’я Пі-ко-і. Його батька звали Ала-ла, а матір — Коу-коу. Пі-ко-і ріс далеко від великих людських зборів і майже не знав, як веселиться галасливий натовп.

Одного дня з долини долинув гучний крик.

— Тату, що там відбувається? — запитав Пі-ко-і.

— Грають в олоху, — відповів Ала-ла. — Двоє гравців котять кам’яні диски, і перемагає той, чий диск прокотиться найдалі.

— Я хочу подивитися!

— Не сьогодні, — сказав батько. — Твій час ще прийде.

Трохи згодом знизу знову донеслося радісне ревіння.

— А тепер що?

— Тепер грають у пахе. Пускають гладенькі палиці по трав’яному схилу. Чия ковзне найдалі, той і виграв.

Пі-ко-і знову попросився вниз, але батько похитав головою.

Наступного дня крики почулися втретє.

— Це ко-іе-іе, — пояснив Ала-ла. — Гладеньку дошку пускають на воду біля порогів. Треба, щоб вона трималася на течії рівно й не зірвалася вниз.

— А тепер можна?

Батько усміхнувся.

— Тепер можна. І не тільки дивитися. Спробуй сам.

Ала-ла власноруч вистругав синові дошку, відшліфував її краї й віддав Пі-ко-і.

Коли хлопчик прийшов до річки, там уже юрмилися люди. Хтось озирнувся на незнайомця, хтось тихенько засміявся з його худорлявої постаті й скуйовдженого волосся.

Пі-ко-і почув це, але не відповів. Він просто підійшов до води й дочекався своєї черги.

Одна дошка хитнулася й зникла за порогом. Друга завертілася. Третя одразу пристала до берега.

Пі-ко-і поклав свою дошку на воду.

Вона ковзнула на течію, вирівнялась і завмерла там, де вода була найсильнішою. Ніби сама річка тримала її на долоні.

Натовп вибухнув вигуками.

— Оце так!

— Найкращий пуск!

Та кільком старшим хлопцям не сподобалося, що незнайомець переміг з першої спроби. Один із них вихопив дошку й кинув її за пороги.

Пі-ко-і не вагався. Він стрибнув у воду, щоб повернути батьків подарунок.

Течія виявилася сильнішою, ніж він думав. Вона понесла його вниз, далі й далі, аж до моря.

Пі-ко-і тримався за дошку. Хвилі підіймали його, опускали, обертали, але він не відпускав рук. Минув день. Потім ніч. Ще один день і ще одна ніч.

Нарешті море винесло хлопця на берег іншого острова.

Його знайшов чоловік на ім’я Кауа, добрий слуга двох жінок, які жили неподалік.

— Звідки ти взявся? — запитав Кауа.

— Із моря, — ледве відповів виснажений Пі-ко-і.

Кауа приніс йому води й допоміг дістатися до дому своїх господинь.

— Як тебе звати? Хто твої батьки? — запитали жінки.

— Я Пі-ко-і з Ваї-луа, з острова Кауаї. Мій батько Ала-ла, а мати Коу-коу.

Жінки завмерли, а потім кинулися до нього.

— Братику!

То були його старші сестри, І-ол-е та О-пеа-пеа. Вони давно жили на іншому острові й не бачили молодшого брата.

У домі відразу почали готувати частування. Пі-ко-і дали відпочити, нагодували й зігріли. Коли сили повернулися, він почув неподалік шум і пішов подивитися, що там коїться.

На майдані відбувалося змагання лучників. Був там і принц Маї-не-ле, якого всі вважали найкращим стрільцем. Лучники мали поцілити в маленькі плетені кільця, підвішені на різній висоті.

Стріла принца пройшла крізь десять кілець поспіль.

Натовп заревів від захвату.

Пі-ко-і дивився уважно, а тоді тихо сказав:

— Добрий постріл. Але можна й точніше.

Ці слова почула королева.

— Ти вмієш стріляти краще?

— Можу спробувати, — відповів Пі-ко-і.

Йому дали лук. Перед ним поставили десять тоненьких кілець так, щоб вони ледь виднілися одне за одним.

Пі-ко-і не поспішав. Він відчув вітер, вирівняв подих, натягнув тятиву й відпустив.

Стріла промайнула крізь усі десять кілець і наприкінці торкнулася маленького дзвіночка. Той задзвенів чисто й весело.

На майдані стало тихо, а потім усі заговорили разом.

Маї-не-ле насупився.

— Випадковість.

Пі-ко-і лише знизав плечима.

— Влучний постріл завжди здається випадковістю тому, хто дивиться лише на стрілу, а не на роки вправ.

Він не став чекати нагороди й повернувся до сестер.

За кілька днів король задумав збудувати велике океанське каное. Майстри пішли в ліс шукати могутнє дерево коа. Та щоразу, коли вони обирали стовбур, на верхівку прилітали два птахи й починали голосно кричати.

Майстрам здавалося, ніби птахи попереджають: дерево непридатне.

Так минув день, другий, третій. Король занепокоївся. Він покликав принца Маї-не-ле й попросив прогнати птахів, не завдаючи їм шкоди, щоб майстри могли спокійно оглянути дерево.

Принц стріляв поруч із гілками, намагаючись налякати птахів, але стріли не долітали так високо.

Кауа почув про це й одразу згадав Пі-ко-і.

— Ти зміг би допомогти, — сказав він.

— Можливо, — відповів юнак. — Але я не хочу хизуватися перед усіма.

Вони придумали хитрий спосіб. Кауа приніс до лісу велику плетену корзину, а Пі-ко-і сховався всередині. Коли принц утретє не зміг дістати стрілою до вершини, Кауа сказав:

— Може, спробує мій молодий друг?

Пі-ко-і вийшов із корзини. Ніхто не впізнав у ньому худорлявого хлопця, який кілька днів тому переміг у змаганні: після відпочинку й доброї їжі він виглядав зовсім інакше.

— Принесіть мені миску з водою, — попросив він.

Люди здивувалися, але виконали прохання.

Пі-ко-і поставив миску на землю. У гладенькій поверхні води відбивалася верхівка велетенського коа й двоє птахів.

Юнак дивився не вгору, а у відображення.

Він підняв лук і випустив дві стріли одну за одною. Перша зрізала суху гілочку зовсім поруч із птахами. Друга вдарила в іншу гілку. Птахи змахнули крилами й перелетіли на сусіднє дерево, цілі й неушкоджені.

Майстри оглянули коа й зрозуміли, що птахи недарма здіймали галас: усередині стовбура була порожнина. Вони вибрали інше, здорове дерево, а птахи більше не заважали.

— Отже, вони нас попереджали, — сказав король. — А ти не просто вправний лучник. Ти ще й умієш бачити те, чого інші не помічають.

З доброго дерева збудували міцне каное. Коли воно вперше вийшло в море, король запросив Пі-ко-і плисти разом з усіма.

При дворі його зустріли з пошаною. Та найбільше Пі-ко-і зрадів не подарункам і не похвалі. Він попросив, щоб Кауа, який першим допоміг йому на березі, отримав землю для власного дому й саду.

— Якби не він, — сказав Пі-ко-і, — я міг би так і залишитися сам на незнайомому березі.

Король погодився.

Згодом Пі-ко-і часто бував у королівському домі. Він подружився з королівською донькою, а коли вони обоє стали старшими, самі вирішили бути разом.

Що ж до принца Маї-не-ле, то й він зрештою перестав сердитися. Він зрозумів просту річ: чужа майстерність не відбирає твоєї. Вона лише показує, скільки ще можна навчитися.

А Пі-ко-і пам’ятав і батькову дошку на бурхливій воді, і довгі дні в морі, і миску, в якій відбилися двоє птахів високо над землею.

І коли хтось питав його, у чому секрет влучного пострілу, він відповідав:

— Спочатку навчися бачити. Потім навчися чекати. І тільки тоді натягуй тятиву.

— Спочатку навчися бачити. Потім навчися чекати. І тільки тоді натягуй тятиву.