П’ятеро братів

П’ятеро братів

Робоча українська назва: П’ятеро братів

Давним-давно, між високими горами й холодним фіордом, стояла маленька дерев’яна хатина.

У ній жили літні чоловік і жінка та їхні п’ятеро синів. Родина не мала великих статків, зате мала те, чого не купиш за жодні гроші: брати дуже любили одне одного і завжди трималися разом.

Вони були майже одного віку. Якщо батько кликав:

— Хлопці, допоможіть принести дрова!

У дверях одразу з’являлися всі п’ятеро.

Якщо мати казала:

— Треба полагодити огорожу!

За мить уже було чути стукіт молотків і веселу суперечку, хто триматиме дошку, а хто забиватиме кілок.

Одного теплого дня батьки пішли косити траву на далекий схил. Брати залишилися вдома й гралися біля криниці.

Раптом дорогою піднялася старенька мандрівниця. Вона йшла повільно, спираючись на палицю.

— Діти, чи не дасте мені води? — попросила вона. — Дорога була довга.

Найстарший одразу побіг до криниці. Другий приніс лавку. Третій поставив її в тіні. Четвертий знайшов кухлик, а наймолодший підхопив торбинку старенької, щоб їй було легше сісти.

— Оце так команда, — усміхнулася мандрівниця, напившись холодної води. — А як вас звати?

Брати перезирнулися.

— Та якось… ніяк особливо, — засміявся найстарший. — Батьки просто гукають: «Хлопці!»

— Тоді сьогодні ви отримаєте імена, — сказала старенька. — Не чарівні самі по собі. Але такі, що нагадуватимуть кожному про його найкращу здібність.

Вона вказала на старшого:

— Ти першим помічаєш, коли комусь потрібна допомога. Будеш Пильнозором.

Другому сказала:

— Ти міцний і вмієш утримати те, що іншим не під силу. Будеш Сильноруком.

Третьому:

— Ти точний у кожному русі. Будеш Влучником.

Четвертому:

— Ти бачиш найменшу подробицю навіть здалеку. Будеш Далекозором.

А наймолодшому:

— Ти дерешся на скелі швидше за гірського козеня. Будеш Скелелазом.

— Дивні імена! — засміялися хлопці.

— Можливо, — відповіла старенька. — Але пам’ятайте: жодна здібність не робить людину кращою за інших. Сила з’являється тоді, коли кожен робить свою частину справи.

Вона попрощалася й пішла дорогою.

Минали роки. Хлопці виросли, а дивні імена прижилися.

Пильнозір справді ніколи нічого не пропускав. Сильнорук міг сам пересунути важкий човен. Влучник однаково вправно кидав мотузку, камінець чи дерев’яний кілок саме туди, куди треба. Далекозір помічав стежку на іншому боці долини. А Скелелаз міг видертися туди, де інші бачили лише прямовисну кам’яну стіну.

Одного дня брати вирішили подивитися світ і знайти роботу.

Батьки благословили їх у дорогу.

— Тримайтеся разом, — сказала мати.

— І не думайте, що хтось із вас зайвий, — додав батько. — Робота для одного знайдеться швидко. Справжня справа для всіх п’ятьох — рідше. Та саме її й варто шукати.

Брати перейшли гори, перебрели холодні річки, ночували на фермах і в маленьких селах.

Десь потрібен був лише сильний працівник. Десь — лише сторож. Десь — вправний рибалка.

— Візьміть двох, а решта нехай ідуть далі, — не раз пропонували їм.

Але брати відповідали:

— Дякуємо. Ми шукаємо справу, де зможемо бути корисні разом.

Нарешті після довгої дороги вони побачили велике місто, оточене річкою. Над дахами височів королівський палац.

У місті було неспокійно.

На воротах висіло оголошення: «Король шукає тих, хто допоможе розкрити таємницю зниклих принцес».

Брати пішли до палацу.

Король зустрів їх похмурим.

— У мене п’ять дочок, — розповів він. — Дві старші, Ельма та Ірена, зникли в різні зимові ночі. Ні двері, ні замки не були зламані. Ніхто не бачив, куди вони поділися. Тепер я боюся за трьох молодших — Фріду, Іду й Мею.

— Ми спробуємо допомогти, — сказав Пильнозір.

— Але я не обіцяю, що це буде легко, — попередив король.

— Нам і не потрібна легка справа, — відповів Сильнорук. — Нам потрібна така, де знадобляться всі.

У найтемнішу зимову ніч трьох принцес поселили у високій башті. Вікно було так високо над землею, що до нього, здавалося, не міг дістатися ніхто.

Брати розмістилися поруч.

Минала година за годиною.

Фріда, Іда й Мея заснули.

Втомилися й четверо молодших братів. Тільки Пильнозір сидів біля дверей і не зводив очей із вікна.

Раптом зоряне світло зникло.

На шибці промайнула величезна тінь.

— Брати, прокидайтеся, — тихо сказав Пильнозір.

До вікна простяглася велетенська рука.

Сильнорук кинувся вперед і міцно схопив її.

— Тримаю!

Велетень за вікном смикнувся, але не зміг вирватися.

— Влучнику!

Влучник метнув міцну мотузку. Вона обвила зап’ясток велетня й зачепилася за кам’яний виступ башти.

Переляканий несподіваним опором, велетень різко висмикнув руку, порвав мотузку й кинувся навтьоки.

— Він тікає! — вигукнув Скелелаз.

— Я бачу його слід, — сказав Далекозір. — До гір!

Брати попередили короля й вирушили навздогін.

Сніг швидко засипав сліди, але Далекозір раз у раз знаходив то зламану гілку, то вдавлений у мох величезний відбиток.

Слід привів до прямовисної скелі.

— Далі дороги немає, — сказав Сильнорук.

Скелелаз усміхнувся.

— Для дороги, може, й немає. Для мене — є.

Він дістав тонку міцну мотузку й поліз угору, чіпляючись за найменші виступи.

Незабаром зверху полетів кінець мотузки.

— По одному!

Сильнорук допомагав братам підніматися. Влучник закріплював вузли. Пильнозір стежив, щоб ніхто не поспішав. І скоро всі п’ятеро стояли на плато над скелею.

Перед ними чорнів вхід до великої печери.

— Там хтось є, — прошепотів Далекозір. — І не один.

Брати зайшли всередину й побачили велетня та велетку. Ті були не стільки страшні, скільки сердиті: їхній план викрадати принцес знову зірвався.

— Геть звідси! — загримів велетень.

Сильнорук уже зробив крок уперед, але Пильнозір підняв долоню.

— Ми прийшли не битися. Скажіть, де Ельма та Ірена.

— Не ваша справа! — відповіла велетка.

Тоді Далекозір помітив за купою каміння маленькі дерев’яні двері.

Він ледь помітно кивнув Скелелазу.

Пильнозір продовжив говорити з велетнями, відволікаючи їх. Сильнорук став так, щоб вони не могли пройти до виходу. Влучник одним точним кидком зачепив мотузкою важкий засув на бічних воротах печери.

А Скелелаз тим часом прослизнув до маленьких дверей.

За ними був вузький хід.

— Тут вони! — почувся його голос.

За кілька хвилин він вивів Ельму й Ірену. Обидві були втомлені, але неушкоджені.

— Велетні тримали нас тут, бо хотіли вимагати від короля багатий викуп, — пояснила Ельма.

Тепер велетень зрозумів, що його таємницю розкрито.

Він кинувся вперед, але Сильнорук зачинив між ними важкі кам’яні ворота. Влучник підтягнув мотузкою засув, а Пильнозір перевірив, щоб велетні не могли вибратися слідом.

— Вони мають інший вихід у далеку безлюдну долину, — сказала Ірена. — Ми бачили його. Нехай ідуть туди й більше не наближаються до міста.

Так і зробили. Брати залишили велетням шлях геть від королівства, а вхід із боку міста надійно закрили.

Дорогою назад Скелелаз знайшов пологішу стежку, щоб принцесам не довелося спускатися по мотузці.

Коли шестеро мандрівників з’явилися біля міських воріт, вартові не повірили своїм очам.

— Ельма! Ірена!

У палаці здійнявся такий радісний гамір, що, мабуть, його було чути до самих гір.

Король обійняв дочок, а потім повернувся до братів.

— Просіть будь-яку нагороду.

Пильнозір подивився на інших.

— Нам потрібна робота.

Король розсміявся.

— Після такого ви ще питаєте про роботу?

І кожному він запропонував справу, в якій його талант був справді потрібний.

Пильнозір став відповідати за безпеку міста. Сильнорук керував рятувальниками в горах і на річці. Влучник навчав молодих вартових точності й терпінню. Далекозір допомагав прокладати дороги та знаходити безпечні перевали. Скелелаз став провідником у найважчих гірських подорожах.

А з принцесами брати спочатку просто подружилися. Ніхто нікого не «віддавав у нагороду». Минув час, і дехто з них сам обрав спільне життя, а дехто пішов своєю дорогою — так, як підказувало серце.

Та п’ятеро братів і далі часто збиралися разом.

Одного разу Скелелаз, дивлячись на засніжені вершини, сказав:

— Цікаво, хто з нас урятував принцес?

— Я помітив велетня, — сказав Пильнозір.

— Я його втримав, — нагадав Сильнорук.

— Я знайшов слід, — додав Далекозір.

— Я дістався печери, — сказав Скелелаз.

Влучник усміхнувся:

— Отже, відповідь проста. Ніхто з нас.

Брати здивовано глянули на нього.

— Ніхто з нас окремо, — пояснив він. — Усі ми разом.

І тоді вони згадали слова старої мандрівниці біля криниці: здібність стає справжньою силою не тоді, коли ти доводиш, що кращий за інших, а тоді, коли знаходиш своє місце поруч із ними.

І тоді вони згадали слова старої мандрівниці біля криниці: здібність стає справжньою силою не тоді, коли ти доводиш, що кращий за інших, а тоді, коли знаходиш своє місце поруч із ними.